Алекс Грей - Одержимість

— Тож, тебе коли там чекати?

— Я не знаю… — розгублено сказала я, стримуючи сльози. — Напевно, як стемніє.

— Ну, добре, тоді, до вечора. — він знову з легкою усмішкою подивився мені в очі, повернувся і пішов, через кілька метрів обернувся і пошепки, але досить голосно сказав: — На добраніч.

– І тобі спокійної ночі… — сказала я тихо, так, щоб він не почув.

Ми малювали вагони, придумували різні прикраси, розмальовували вікна і двері, часто ми просто дуріли як діти, регулярно ходили купатися на море після того, як закінчували малювати, і кожен раз він говорив мені «На добраніч», і кожен раз ми розходилися по домівках. Вдень, навпаки, ми ніколи з ним не перетиналися, я увійшла в нормальний ритм свого життя, малювала для курортників і туристів, іноді портрети до днів народження, іноді, дуріючи, малювала карикатури різних відомих персонажів. Одного разу вночі ми домалювали третій вагон. На ньому красувалося «Ластівчине гніздо» з морем, чайками і хмарами. Закінчивши, ми сиділи на рейках і дивилися на наш витвір мистецтва.

— Аню, а ти, реально, дуже талановита, але твоя відчуженість під час захопленості тебе може погубити. Я вже говорив, що ти стаєш шаленою і відчайдушною, коли занурюєшся в свій світ, ти не бачиш і не чуєш нічого і нікого, а це дуже небезпечно, повір мені. Я колись теж був таким. І втратив своє щастя. Точніше, я тільки через багато років зрозумів, що це було щастя, а тоді я просто хотів малювати і все. Тож, подумай. Це просто моя дружня порада. — Він говорив тихим, зовсім невикладацьким голосом, і у мене знову все стислося всередині. Я вже почала звикати до його присутності в тій ролі, в якій він був, помічника, наставника, вчителя, навіть просто друга. Але зараз я відчувала, що він не просто друг.

— Вадиме… А у мене сьогодні день народження… — я хотіла сказати зовсім інше, але видавити з себе змогла тільки це.

— А я знаю. — спокійно відповів він, встав, подав мені руку, підняв мене з рейок і знову пильно подивився в очі. — Підемо, покажу дещо.

Він потягнув мене за собою в цей старий вагон. Ми йшли по коридору порожнього вагону, а я гадала, що ж він таке придумав. І тут ми зупинилися в самому центрі вагона, десь в районі п'ятого чи шостого купе. На столі стояло шампанське, два келихи, свічки, виноград та інші фрукти.

— З Днем народження, Анюто. Це все тобі, а ще у мене є для тебе подарунок, але подарунок потім, а зараз давай вип'ємо за тебе. — він відкоркував шампанське, клацнув запальничкою, щоб запалити свічки, але я зупинила його.

— Вадиме, не треба свічок, тут і так досить світло і дуже романтично. Спасибі тобі…

Я завжди мріяла втратити цноту з коханою людиною і в якомусь екзотичному місці. Але я й уявити собі не могла, що це відбудеться в «Ластівчиному гнізді», в день мого сімнадцятирічча з коханим… викладачем живопису. Але це було настільки круто і незабутньо, настільки емоційно і щиро, що все в комплексі склалося в одне велике ЩАСТЯ. Я розумію, що в сімнадцять років щастя зовсім не така, як п'ять або в десять, і вже точно сильно відрізняється від щастя в двадцять п'ять або тридцять. У мене в житті потім було багато різних щасливих і приємних моментів, тривалих і швидкоплинних, але такої ночі не було більше ніколи. Ми приходили малювати щоночі, малювали вагони, і кожна ніч у нас закінчувалася любов'ю в новому місці. Це був і Воронцовський палац, і Ай-Петрі, і Гори Судака, і піски Феодосії. Це було божевілля, але я б все віддала за те, щоб таке безумство тривало вічно.

Потім настав навчальний рік, потягнулися сірі осінні дні навчання, предмети по живопису, портрету, по скульптурі, ми вчили фізіологію і вчились малювати звичайні яблука, іноді ми виїжджали на природу малювати пейзажі. Вчитися було цікаво, але я відчувала, що я на голову вище всіх своїх однокурсників, хоча я і не показувала цього нікому. Іноді я навіть спеціально робила різні художні помилки, щоб сильно не виділятися з маси. Але найголовніше, що поряд зі мною завжди був ВІН, Вадим. В академії, можливо, хтось і підозрював про наші стосунки, але ми завжди були на «ВИ», хоча і не сильно приховували наші почуття, на скільки взагалі можливо приховати почуття. Він постійно вигадував різні цікаві місця наших побачень, ми їздили на вернісажі, ходили на виставки, просто тинялись набережними маленьких кримських міст. Потім у нього був День народження. Він домовився з одним другом і ми вийшли в море на яхті. Вітру майже не було, вітрила висіли, і яхта ледве-ледве рухалася вздовж спорожнілої набережної, повз порожні причали і яхти, які ще не встигли підняти на зимову стоянку. Був теплий жовтневий вечір, але він був першим жовтнем в моєму житті, який я проводила з коханою людиною, який так само як і я любив живопис і, який, постійно називав мене шаленою і відчайдушною, але жодного разу не згадав слово «Одержима». Я не знала, що йому подарувати, я не люблю куплених ваз і краваток в коробках з бантиками. Я завжди всім дарувала свої картини, але йому дарувати свою картину було смішно. Тоді я нарізала сотні сердечок з паперу, пронумерувати їх і на кожному написала по одному слову. Я спостерігала за тим, як він, немов маленька дитина, складає пазли, намагається скласти з них те, що я хотіла йому сказати. Я не пам'ятаю дослівно, що там було, але коли він прочитав те, що там вийшло, то, особливо на борту яхти це виглядало справжнім романтичним визнанням. Я б ніколи не наважилася сказати йому сама словами, те, що накипіло, а написати змогла навіть більше, ніж хотілося сказати. Він радів, як дитина, настільки це йому сподобалося, він навіть виліз на стіл з фотоапаратом, щоб сфотографувати те, що вийшло, як він сказав, щоб завжди мати під рукою шматочок моєї душі. Потім я йому подарувала таку романтичну коробочку, прикрашену зернами кави, як символ наших нічних кавувань у старих вагонах. А в цій коробці були звичайні цукати