Алекс Грей - Політ завдовжки в життя

виявилося. І знову я виявився винен. Ніби то я не подбав про те, щоб вранці у нас була кава. Навіть, не дивлячись на те, що ми були не вдома, а в чужому готельному номері, хоч і дорогому. Я в шоці! Чого Ви смієтеся?

— Та так, прикольно просто. Через таку фігню сваритися.

— Нічого собі, фігня. Спочатку я п'ю цю гидоту, щоб догодити коханій, потім через це лайно я не сплю цілу ніч, а на ранок я отримую «пістонів» за те, що комусь, уявіть, захотілося смакувати каву в ліжку.

— Гаразд, Нік, не заводьтесь. — ледве стримуючи сміх, я намагався його вгамувати. — А де зараз ваша дружина?

— Де, де… Он сидить перед нами через два ряди з якоюсь симпатичною жінкою.

— Аааа… Ота, в червоній сукні? — запитав я і розсміявся.

— Ну, так, вона. І, знаєте, що мене бісить найбільше в цих наших сварках? Це те, що вона спочатку плаче, а потім пише мені вірші на пошту і в смсках. І я, коли готовий її вже задушити, читаю ці її вірші і тану. А вірші у неї такі милі. Я кажу їй, навіщо тобі ця політика, краще б вірші писала для дітей, наприклад. Та ну її. Давайте, краще вип’ємо, як каже один мій знайомий, для натхнення, і Ви продовжите свою епопею.

— Давайте, наливайте. Я, сподіваюся, що це вже остання пляшка? — запитав я.

— Та, яка різниця. — Нік сховав в кейс порожню пляшку, вона задзвеніла там з раніше спустошеними раніше пляшками. — Якщо треба, то буде остання, а якщо ні, то ще знайдемо. В нас же ще дозаправка в Варшаві. — сказав він і розплився в усмішці. — Ну, за жінок, щоб їм… — він підніс келих і випив.

6

Настало літо. Наш каток закрили на місяць на ремонт, там міняли труби і холодильні установки. І, як зазвичай буває в нашій країні, цей місяць розтягнувся на три. Тренер наш поїхав спочатку в табір, а потім його запросили на літо попрацювати з якоюсь командою за кордоном. І ми залишилися одні. Я бігав кроси, займався в залі, плавав на річці. Батьки мої були зайняті на роботі, відпустки їм влітку чомусь не дали і я всі канікули провів у своєму рідному місті. Ритка з батьками поїхала на море, потім до бабусі, половина нашої компанії теж роз'їхалася хто куди. Інга теж кудись загадково зникла, а з іншими мені якось не хотілося спілкуватися. І ось, одного разу, після вечірньої пробіжки, пропливши декілька кілометрів проти течії річки, я лежав на березі і спостерігав за хмарами. Ось, що мене завжди дивувало — це хмари. Вони ніколи не бувають однаковими, чи навіть просто схожими один на одного. Вони можуть летіти з дикою швидкістю, а можуть просто висіти над тобою. І, якщо дивитися на небо, коли, начебто на тихому блакитному небі, де всі хмари зависають без руху, то здається, що нічого не змінюється. Але варто на хвилину заплющити очі, а потім знову подивитися на небо, то цих самих хмар вже не буде. Вони змінюють форму, переміщуються і знову завмирають. А потім безшумно через всю цю синьо-білу рівнину пролітає літак. Він летить так високо, що його не видно і не чутно. Залишається лише слід, білий слід, який перекреслює небо, а потім повільно розпливається, як акварельні фарби на мокрому папері, а через деякий час і сам цей слід перетворюється в хмари. Романтика, одним словом.

Так, з цими думками, я йшов через лісопосадку до міста. Назад я вирішив пройтися, бо проплив багато, і сил бігти вже не було. На грунтовій дорозі я побачив машину з відкритим капотом, а поруч з нею стояла жінка, яка нахилилась до моторного відсіку, закинувши за спину руки. Я посміхнувся і подумав: «Цікаво, а що вона там намагається побачити?». Я підійшов, став поруч і теж заглянув під капот.

– І як? Щось знайшли? — глузливо запитав я.

— Ні-і… — не повертаючи в мою сторону голови, без найменшого подиву відповіла вона. І мені відразу перехотілося приколюватися над нею.

— А що сталося? Може я зможу чимось допомогти? — вже серйозно запитав я.

— Було б непогано, звичайно, тим більше, що мої знання полягають лише в управлінні цим диво транспортом. А що сталося, я не знаю. Просто не заводиться і все.

— А хочете, я Вам відкрию одну маленьку таємницю? — запитав я.

— Звичайно, хочу, сподіваюся, буде цікаво, бо ти мене дійсно заінтригував своєю таємницею.

— Так ось, машини не заводяться лише з двох причин. Перша — це коли немає бензину, а друга — коли немає іскри. — вона випрямилась і вперше повернула в мій бік голову.

— Ну, давай, розумник, визнач кількість бензину і наявність іскри. Ключі в замку.

Я сів у машину, повернув ключ запалювання. Всі прилади засвітилися, бензин був у нормі — пів бака, але стартер не запускався. Дивно, подумав я. Мені чомусь дуже захотілося їй допомогти, не просто тому, що я такий добрий, скоріше, мені тоді просто не хотілося осоромитись і виглядати лохом.

— Так, дивно, бензин є, і іскра, я думаю, була б, якби крутив стартер. А це що за лампочка блимає? — запитав я. У той час іномарки у нас були ще дивиною. На машині мене навчив їздити мій старший друг, він уже повернувся з армії і працював на пошті водієм, розвозив і збирав кореспонденцію. Але з іномарками я зустрічався вперше. На ключі висів брелок з пультом сигналізації. На ньому теж блимала якась лампочка. — А це що за лампочка блимає? — я показав її брелок.

— Та я не знаю, це щось з сигналізацією пов'язано.

Я натиснув на кнопку, лампочка згасла, і машина завелася. Сталося диво! Я сам не очікував, що все вийде так просто, але ж вийшло! І в очах цієї жінки я тепер був справжнім героєм.

— Ні фіга собі! — вигукнула вона.

— Ні фіга собі… — відповів я їй тихо,