Алекс Грей - Політ завдовжки в життя

травма. Я на наступний день втік з лікарні, тому що мені принесли від неї записку. Там було написано щось про те, що вона не може без мене, що я повинен швидше одужати і прилетіти до неї на крилах любові. Крило у мене було одне роздроблене, але мене її лист так надихнув, що вночі я втік з лікарні, вистрибнувши з вікна другого поверху. При приземленні я невдало впав на цю руку, гіпс змістився чи навіть тріснув, я не пам'ятаю. Але зате пам'ятаю дикий пекельний біль. Кілька хвилин я лежав на траві, закусивши виступаючу частину гіпсу для того, щоб не закричати від болю. Але по трошки біль вщух, я піднявся і побіг в сторону будинку. Вранці батькам я сказав, що втік, тому що не хочу пропускати навчання, і мені треба готуватися до випускних іспитів, тим паче, що через тренування я багато пропустив. Батьки зраділи і пішли в лікарню. Там вони залагодили всі справи з моєю втечею, написали розписку і мене ніхто не чіпав. Але через те падіння з вікна, кістки в руці змістилися і, природно, зрослися не так. Але це була не найбільша біда. Моя дівчина якось сильно змінилася після мого повернення. Я почав помічати, що під приводом підготовки до іспитів, вона постійно відмовлялася від побачень і зустрічей. Ми зустрічалися все рідше, потім стали перетинатися лише в школі, а потім вона почала зустрічатися з моїм другом, який, між іншим, зайняв моє місце в команді. Ось і вийшло, що це я через неї втікав з лікарні, вистрибував з вікна, остаточно доламав собі руку, в результаті залишився без спорту, без музики і без дівчини. І, знаєте що?

— Що? — запитав я, допиваючи шампанське.

— А, нічого. Я тоді зрозумів, що нікому не можна вірити і довіряти. Що лише один випадок змінив все моє життя. І я довго думав тоді, чому все так сталося зі мною. І прийшов до висновку, що винна в цьому не жіноча невірність і не жіноча безпосередність. У всьому винна моя довірливість. З того моменту я перестав довіряти і вірити людям. Ось так то.

– І що, Ви так і не одружилися? Так і постійно один?

— Чому один? Ні, не один. Я живу з жінкою, причому з єдиною жінкою в моєму житті, ми живемо вже майже двадцять років. Вона журналіст, я ніби як теж пишу трохи. Вона про політику, я про музику. Я слухаю Вівальді, а їй плювати на всі ці віолончелі, скрипки і контрабас. Я не визнаю взагалі такого поняття, як політика, як партії. Для мене всі партії — це лайно. На мою думку, нормальні люди в партії не вступають. Нормальні люди, якщо хочуть чогось досягти, то займаються наукою, мистецтвом або спортом. До речі, Ви ніколи не помічали, хто створює імідж країні?

— Ні, ніколи не замислювався. — відповів я.

— Так ось, це не політики, не вчені і не військові. Ось ви багато знаєте вчених наших співвітчизників? Ну, або політиків. Але не тих, які зараз каламутять воду в державі, а тих, які були років десять тому чи двадцять? Ні? Ось і я не знаю. Зате, спортсменів, акторів і музикантів знають і пам'ятають усі. Коротше, вона пише про лайно, як я вважаю, про політику, а я пишу на її думку, про інше лайно, тобто про мистецтво. Але ми не заважаємо жити один одному. Ми не сваримося, багато гуляємо і багато часу проводимо разом.

— Що, зовсім не сваритеся? — здивувався я, дивлячись йому в очі. Мені хотілося побачити, збреше він чи скаже правду.

— Ні, ну що Ви… Звичайно бувають деякі розбіжності, ось, навіть сьогодні ми трохи не дійшли до консенсусу. І, знаєте, з якого приводу? Зараз розповім. Тільки спочатку давайте сюди посуд. — Нік розлив шампанське, потім підняв бокал. — За справедливість і розуміння, якого нам так бракує.

Ми цокнулись, і, хоча вийшло досить голосно, але ніхто не озирнувся, навіть не прибігла сувора стюардеса. Ми пили і мовчали. Нік дивився в ілюмінатор, хоча там нічого, окрім хмар не було видно. Тишу порушив я, мені було цікаво, через що можуть посваритися дві абсолютно різні людини.

— Нік, так Ви не розповіли про консенсус.

— Так, саме, навпаки, не про консенсус, а про його відсутність. Ось, скажіть, Ви яку каву любите?

— Ну, я взагалі кави не люблю, але якщо і п'ю, то в основному латте, щоб молока побільше було. А до чого Ви питаєте?

— Та до того, що я теж не люблю кави, а моя дорогоцінна без неї жити не може. Вчора ввечорі в ресторані ми пили каву, тому що вона так вирішила. І каже: «Давай, любий, випий сьогодні зі мною кави, щоб ми були сьогодні на одній хвилі…». Ну, я ж джентльмен, я не міг відмовити дамі. Замовила і замовила. Які проблеми? В номер ми лише прийшли, я в душ, через п'ять хвилин виходжу, а вона вже спить, ось так в коктейльній сукні, в туфлях на шпильках. Мені нічого не залишалося, як вкрити її ковдрою, попередньо знявши туфлі. Так вона навіть не прокинулася. Нічого собі, подумав я, і це після такої кількості кави? Вона спала як немовля, уві сні посміхалася і супила брови. Не знаю, що їй снилося, проте я не спав усю ніч. Ось Ви смієтеся, а мені не весело. Я ніч не спав через її каву. Сидів і писав статтю, про ваш, між іншим, концерт. Під ранок, коли дія кофеїну потихеньку послабилася, я заліз до неї під ковдру і також заснув. І все б нічого, ми нікуди не поспішали сьогодні, можна було б спати до обіду. Так ні… Вона мене будить і з претензіями, що ні хрена я не джентльмен, вчора дівчину не роздянув, до сну не підготував, а вранці замість «кави в ліжко» — лежу і хроплю. Ні, Ви уявляєте? Їй вчорашньої кави було мало. Я їй сказав, що пити каву в ліжку з немитими зубами — це поганий тон. А вона мені відповіла, що поганий тон — це спати зі мною в одному номері. Вона вилізла з-під ковдри і боса потьопала в сторону кавоварки. Так ще й там кави не