Алекс Грей - Політ завдовжки в життя

а вголос сказав, — Та нічого складного, просто заглючила сигналка і все. Треба було лише розблокувати. Та не важливо, головне, що завелася і їде.

— Так, і то, правда. Слухай, тепер ти мій рятівник і я перед тобою в боргу. Можу я запропонувати підвезти тебе? — спитала вона, закриваючи капот.

— Ну, я навіть не знаю, — я засумнівався, було якось незручно з одного боку, з іншого боку — втома була така, що я був радий такій пропозиції. — Ну, якщо я Вам не створю додаткового клопоту…

— Та які клопоти, я ж в місто їду, і ти в місто, я так розумію, тут дорога ж одна. Тож сідай і не переживай.

Я хотів сісти на заднє сидіння, але там лежав футляр від скрипки чи зі скрипкою. І вона тоді сказала:

— Ні, сідай наперед, там скрипка і дуже дорога.

Я сів на переднє сидіння, і ми поїхали. Їхали ми повільно, дорога була погана, грунтова, машина перевалювалася з боку на бік, іноді черкала дном виступи на дорозі. Дорогою ми мовчали, а коли виїхали на трасу, вона порушила тишу і запитала:

— Ти в школі вчишся?

— Так, в Десятій.

— Ух ти! Я теж цю школу закінчувала, потім після консерваторії там на практиці була недовго учителем музики, а пізніше перейшла в музучилищє працювати і ще в музшколі маю заняття. А ти музикою не захоплюєшся? — запитала вона і подивилася на мене поверх своїх окулярів. — Бачу, що тобі не до музики, он які у тебе м'язи. Спортсмен? — вона сама мене врятувала з цією відповіддю. Мені не хотілося розмовляти про музику, але вийшло якнайкраще.

— Ну, так, хокеєм займаюся, за область граємо, обіцяли взяти в юнацьку команду країни.

— Прикольно. — вона говорила зі мною, як з рівним, не дивлячись на те, що була набагато старша за мене. — А чого ти такий серйозний і замріяний?

— Та, ось думаю про Вас.

— Про мене? Цікаво? Чого про мене можна такого думати? — спитала вона і знову подивилася на мене, продовжуючи керувати.

— Ну, думаю, як це Ви посадили в машину незнайомого хлопця, та ще й розповідаєте йому про вашу дорогу скрипку. Адже ми в лісі, Ви мене не знаєте, машина може знову заглохнути. Ви мене, що, зовсім не боїтеся?

— Ти знаєш, я якось не думала про це, чесно. Скрипка, дійсно дорога, навіть дуже. Це не «Страдіварі», звичайно, але дуже хороша. Але мені і в голову не прийшло, що ти можеш опинитися злодієм. Та й потім, що ти з нею будеш робити? Продати ти її не зможеш, вона тут же спливе, за кордон теж її ти не вивезеш, бо вона вважається антикваріатом. Та й, дивлячись на тебе… Коротше, не схожий ти на злодія. Чи я помиляюсь?

— Та ні, не помиляєтеся. Ну, добре я, а якби реально злодій би був. Він, може бути, і не продав би її, але клопоту вам би наробив би. — не вгамовувався я.

— Знаєш, так само можна думати і про те, що в будь-який момент можуть викрасти мою машину або пограбувати квартиру. Але я не хочу про це думати. Якщо постійно думати про погане, то воно і станеться. Думки, вони ж матеріальні, ти так не вважаєш?

— Ніколи не думав про це. — збрехав я, бо мені самому постійно приходили до голови такі думки. Але зараз усі мої думки були зайняті зовсім іншим. — А Ви граєте? Це ваша скрипка? — запитав я її.

— Ну так, моя, вона дісталася мені у спадок від батька, а йому від його діда, кажуть, що і дід отримав її у спадок від свого діда. Так що це наша сімейна реліквія. А ти чого цікавишся, ти ж спортом займаєшся, а музика тобі, начебто не цікава. Чи я знову помиляюся?

Я лише повів плечима, бо не знав, що відповісти. Особливого душевного тепла до музики, та ще й класичної, я не відчував, але це був єдиний спосіб зблизитися з Інгою. І тут все грало на моєму боці. Було літо, у мене було багато часу, так як тренуваннями я не був сильно зайнятий, Ритки теж не було в місті, пацани роз'їхалися хто куди. То була як раз та ситуація, коли треба було щось вирішувати, і тоді, не довго ввагаючись, я сказав:

— Ви знаєте, Ви не праві. Я дуже цікавлюся музикою, але у мене в родині ніхто ніколи не грав ні на якому інструменті. Мені навіть нема в кого запитати чи порадитися на рахунок музики. Мало того, я Вам відкрию таємницю, тільки Ви не смійтеся, добре? Так ось, я б з радістю зайнявся музикою, але мене просто не зрозуміють мої друзі з команди і хлопці з двору. Розумієте?

— Не зовсім розумію, чесно. Тобто ти соромишся того, що хочеш грати на фортепіано або на скрипці чи, припустимо, на саксофоні, так? Але це смішно, правда. З чого ти взяв, що хтось повинен з тебе сміятися. — вона говорила це, не дивлячись на мене. Ми в'їхали в місто, і почався дощ, тому вона їхала повільно і дуже зосереджено.

— Просто я їх всіх добре знаю, я сам такий. Одного нашого друга мама віддала на танці, бо в їх родині були професійні танцюристи. Так наші пацани його не просто засміяли, вони… точніше, ми просто знущалися над ним, називали його балеруном і засовували йому в портфель постійно жіночі колготки і лосини. Всім було весело, а він через це покинув танці. Це зараз я розумію, що це все було не розумно, і не було нічого смішного в цьому, але я знаю точно, що мене не зрозуміють. Хоча, якщо чесно, то мені дуже би хотілося спробувати.

— Ну, так спробуй. — спокійно промовила вона, пригальмувавши біля якоїсь будови. — Дивись, це наша музична школа. Зараз літо, канікули, тим паче, що вже вечір. Занять в школі немає, там, окрім сторожа немає нікого. Мало того, зараз, он яка злива, на вулицях порожньо, так що можеш бути впевнений, що, якщо ми зараз зайдемо до