Маркіян Камиш - Київ-86

нотками спокою. У поєднанні світло-сірих бетонів і буяння смарагдів зеленолистя важливими є спів птахів або ж непроникна тиша, яку на фото не передаси — але запам’ятаєш на все життя. А краплі води зі стелі на підлогу — невід’ємна частина кинутого після дощу. Як от зараз.

Дощ закінчився, ми вискочили на Володимирську, трохи пройшлися і стали під Золотими Воротами — реконструкцією споруди епохи Київської Русі, яку завершили за кілька років до аварії. Я показував японцям староруську порноґрафію, вишкрябану знудженими вартовими. Наокі клацав те зусібіч, а Ікумі — перелякано роззиралася. Тоді вона була схожа на кого завгодно, тільки не на відважну мандрівницю у кинутому Місті.

Тоді ми знов почули їх. Голоси.

І знову бігли чимдуж, вниз — до будинку з зіркою. Машина і голоси. Я навіть не хочу думати хто це і навіщо вони сновиґають Містом. Просто залітаю у перший-ліпший під’їзд. Ми ставимо чай, розігріваємо тушонку, довго втичимо, заспокоюємося, бродимо півтемними коридорами мовчки, японці ставлять штативи і добирають ракурси, поки я палю, прислухаюся до скреготу дверних гаків, прислухаюся до крапель спадаючого дощу, які падають на паркет раз на півхвилини і за кілька років у тому місці дошки розбухнуть, ніби здоровенний пухир на шпалерах.

Столи з гострими кутами, зафарбовані розетки — нормальна місцина, аби роздавити фляндр, перечекати голоси, повтичити на дестрой і посунути далі по маршруту, в бік готелю, забитися на ніч і забути нарешті про весь цей шухер. Наокі розказує, що жовта бандана, то її старенької мами, яка ще до аварії приїздила в Київ на якусь конференцію, в ролі члена делеґації, але якої — нормально пояснити не змогла. Дійсно, ну що може знати про делеґації в СРСР японська порноактриса?

Я обіцяю її знайти — не переживай мала, скоро шухер мине і все буде добре. Ці мужики звалять з Міста, а ми копирсатимемося у хащах Андріївського і буде тобі твоя бандана.

Не знаю, що їй переклав Наокі, але вона ніби зраділа і збадьорилась, а потім — завмерла, запитально дивлячись, мовляв, куди ми далі, котику?

А мені звідки знати? Ніби тихо. На Бессарабку, наприклад.

Пройшли повз пам’ятник Іллічу, крізь зарості асфальту дерлися просто до ринку. Я розказував про старі єврейські базари і перші холодильні камери в Києві її величності Бєсаря — королеви критого ринку з мальовничої епохи літери «Ъ».

Ряди розштовханих столів, іржаві ваги „Тюмень” і розкидані по підлозі гирі. Десь ще стоять на струнких ніжках вивіски „Овочі”. Луною линуть наші голоси у просторій залі, стрижі шугають попід стелею, залітаючи у простір тиші крізь величезні вікна. Ми затихли, тільки клацав нікон, тільки я тягнув синій кемел і бавився з касовим апаратом, вибиваючи цифру 1986.

За голоси якось забули і розтріщалися про все на світі. Японці хотіли продовжити мандри. Планували винайняти авто і об’їздити Україну, знайомитися з людьми: все, як буває у мажорних іноземців. Загалом, я був не проти і навіть вирішив не брати з них більше бабла, бо у нас же тепер груповуха і вони заплатять за тачку, а після повернення додому мені однаково робити нічого — тільки бухати з Толіком в Радомишлі, тягати линів з річки і ганяти на дирчику. Звісно, я погодився.

Треба валити звідси: повертатися в номер і падати у м’які крісла, відкупорювати віскі, заливати ним свої страхи і провалюватися в обійми гнилих матраців. Ми довго пробували їх відчистити, а потім — плюнули і просто накрили все поліетиленом. Законсервували номер, розіклали широкі шматки клейонки по диванах, кріслах і столах. Лишилося тільки самим загорнутися.

І все це з таким угаром, ніби і не в покинутому Місті сидимо, а на афтепаті бісимось: ганяємо Ікумі коридорами готелю, а вона — верещить, тікає босяка в халаті, міцно стискаючи в руці пляшку Моёt.

Ікумі перед їжею дістає з великого пакунку одноразові медицинські рукавички і їсть тільки в них, пробуючи бодай віддалено слідувати нормам радіаційної безпеки. В рукавичках вона дійсно схожа на медсестру з японської порнухи. Жаль, по-нашому не говорить.

Я підірвав їх, помахав на прощання стрижам, і ми посунули хащами до готелю „Дніпро“: прислухалися до шурхотів і кралися дворами. Вилізли на дах, довго видивлялися мужиків у камуфляжі, сторожко роззиралися, випили, заспокоїлись, і я пішов у номер за ящиком тенісних м’ячів і ключкою TISA, які припер сюди зі спортмагу колись дуже давно. Поволі спадало до горизонту гаряче сонце, а ми — розставили лежанки на даху, повдягали темні окуляри і запускали кислу лимонну шерсть тенісних м’ячів у биту цеглу будинку навпроти, заганяючи м’ячі у лузи цілого скла.

Люблю серпневе Місто ввечері. Люблю ліани, які доростають до балконів дев’ятого поверху у спекотні літні дні. Всі ці плями тіней сиротливих хмарин, що спроквола пливуть під гарячим сонцем. Люблю, коли палкий сонцестоп закутує шию своїми в’язкими слинами. Люблю його палкі поцілунки. Коли блякнуть британські камуфляжі, коли форма вигорає від спеки. Коли сипле сухий кашель Бога Отця, під яким ти просто пакунок із супермаркету — плавишся за пару годин.

Тоді ховаються стрижі і дрімають пустельґи. Тоді кабани лягають під яблунями і риби завмирають у прохолодній воді. Тоді все навколо завмирає і Місто перетворюється на пустку. І ти на рубероїді спиш. Вкриваєшся мохом, обростаєш мушлями і тонеш в болоті, злизуєш тріщини з пошерхлих губ.

Ми так некисло наскирдячили, натягали на дах віконних рам, ламаних стільців та штахетин і розпалили сигнальне багаття, матюкаючи тих камуфляжних мужиків з рушницями на пів-Києва. Я травив Наокі про Івана Купала, а він — ледь тримався на ногах. Ікумі зрозуміла, що стрибати через вогонь прикольно, та про вінок довго не могла второпати. Не знаю, чи є якийсь адекватний японський відповідник слову «вінок». Треба вчити японську. Я хочу поспілкуватися з цією навіженою сам на сам.

Вночі тут надзвичайно темно. Навіть коли видертися іржавою пожежною драбиною на карколами і зламності найвищих дахів — ніде на горизонті не видно заґрави з електричного сяйва сусідніх міст. Тільки зорі. Найрясніші цятки, так ніби хтось сипонув круглого рису на чорний шовк. Чумацький Шлях тут западає