Маркіян Камиш - Київ-86

Хоча нагрібало і без телескопу. Пафос Оранти у півтемряві змінився злобою. Зараз я радію, що ми закрили вхід на ланцюг. Зараз наша Софія — то зала кошмарів у Костниці і тарантіновський клуб «From Dusk Till Dawn» водночас.

Ми підсвітили ліхтарями Богоматір, все попливло, був чай у темряві, силует сови та ікони з видряпаними очима, аби Бозя не бачив гріхів наших. Були привиди і склепіння бані з людських кісток. Була Оранта, яка тримала в руках дельфіна і навіть сапфірові панікадила були. Пози Богородиці були страшніші за опіатні кошмари Ґіґера, сапфірові панікадила билися голосами старих дзвонів, світло з них виверталося телефонними дротами і шкрябало по шкірі великими горбинками мокрого апельсина. Рюкзак перетворився на краба, рівень рожевої води сягнув носа, а потім — храм завалився під завивання херувимів — вони тихо лабали The Doors.

Ранок видався тихий і свіжий. Храмом літала сова, я готував сніданок, ми не перезиралися. Кислотні марева відступили і тривога насідала з новою силою. Ікумі виглядала так, ніби тим пострілом вчора влучило в неї і навряд я міг їй чимось зарадити. Хіба, віддати свою бандану, аби їй не напекло голову під палючою спекою серпня.

Ми підходили до воріт і вже видно було площу Хмельницького, аж всі завмерли, ніби по команді: біля нашого вчорашнього ЛАЗу хтось стояв. У камуфляжі.

Десятки разів я потрапляв у такі ситуації і головне — не рипатися, не робити різких рухів, коли хтось стоїть до тебе боком. Якщо просто завмерти і повільно відійти вбік — тебе не помітять. Головне — не забувати правило, що метрів за сто п’ятдесят людину у непримітній одежі за кущами побачити складно. Так ми і зробили. Може, це нас і врятувало тоді.

Це не турист, мені досить одного погляду: туристи носять мультікам, флектарн, вудланд, піксель, що завгодно, але не дубок. Та і звідки тут взятися туристам?

Різновид камуфляжу дубок — спеціальна розробка дослідних інститутів військової промисловості для ефективного визначення та ідентифікації мародерів з відстані у сто-двісті метрів. У нього вдягалося пів Радомишля, Коростишева, і решти прикордонних містечок. Всі ті перці з монохромними татухами, які возять метал в багажниках і зроблять тобі ай-яй при зустрічі. Вони всі люблять дубок.

Ми сховалися назад у храм — ніби там був портал у лакуну спокою, ніби його стіни можуть вирішити проблеми і вберегти від бід, які вже другий день сиплються на наші грішні голови. Наокі дивився на мене запитально, Ікумі — нажахано. Зависло німе питання: «Що далі робити?!». Ну, як що? Уйобувати.

От ми і втекли у морось вранішнього дощу. Вискочили на Володимирську з бокового входу і побігли в тіні дерев, а метрів за триста — забігли у перший-ліпший дім.

Я потяг їх на останній поверх, там було панорамне вікно з видом на місто, там був простір і балкончик, місце, де навіть приємно пересидіти небезпеку. Ми піднялися, захекалися, скинули наплічники, поставили газпальничку, заварили чай, розігріли тушонку і трохи заспокоїлися — погоні нема. Саме дощ пішов.

Мені колись сказали, що «у полях» я вивчу англійську, іспанську і китайську, розмовляючи з усіма цими мажорами, слухаючи їхні історії рідною мовою і пізнаючи культури народів, але виходило набагато прозаїчніше. У кращому випадку ми просто квасили і я травив байки калічною англійською. Не те, щоби я був зобов’язаний, але історії у мене вже від зубів відскакували, розповідав я емоційно і це мало ефект — турики сміялися, коли чули про всіх цих казкових мародерів, браконьєрів і контрабандистів. І про зеків-втікачів, звісно. І про звірину із зоопарку. Сміялися доти, доки самі з тим не зтикалися.

Коли ми нишком сиділи біля розбитого вікна, за яким тарабанив дощ — Наокі пробило. Він втичив на грозові хмари, бурмотів щось, палив сиґару взатяг, запивав спирт останнім лимонадом і розповідав про їхні з Ікумі пригоди. Про них.

У дощ він взагалі ставав дивний і часто згадував Індонезію, коли їх накрило цунамі у 2004. Тихо так бубонів, аж кортіло перепитати, та я лиш дослухався, подумки матюкаючи дощ. Він говорив про собак на дахах автомобілів, про тонни сміття і гори трупів, про крики і скрегіт металу, і диво, яке їх врятувало. Ніби земля мстилася і всі кари небесні зійшли тоді на архіпелаґи азійщини. Говорив, що досі бачить сни про сотні тисяч трупів у чорних мішках.

Коли ми сиділи на Володимирській, а він — шепотів про землетрус і цунамі, я нарешті зрозумів, чому його так складно затягти купатися, чому так складно змусити переходити вбрід канали і малі річки, чому він постійно вдягав свій дурнуватий помаранчевий жилет, який займав стільки місця в його рюкзаку. Він боявся води.

Ікумі спала.

На мене іноді накочувало, що ми тут займаємося дурницями і не робимо нічого корисного. Наокі заспокоював: він виконує важливу місію по висвітленню потаємин закинутого — його фотки надихають багатьох людей жити і творити. Розказував, що я на нього працюю і тому не маю паритися — я теж частина чогось корисного. Того, що змінює світ на краще.

Я все допитувався, як потворне і покинуте може змінити світ на краще, а він говорив, що траєкторії формування прекрасного — непередбачувані, і що саме струси та обмеження формують нас, як і заборони. Дивно, повторював він, але сицилійське бароко виникло внаслідок страшенного землетрусу, після якого в італійських архітекторів з’явилося безліч роботи. І свобода творити теж. Говорив, що колорит спік-ізі пабів ніколи б не виник без сухого закону, а якби в Київ і за колючий дріт пускали всіх, то він би не заплатив мені п'ять тисяч доларів і не їхав би за півсвіту за знімками, які того варті, бо не кожен може то повторити.

Він говорив, що у фото під кожну ситуацію треба підбирати вагу повітря і ґеометрію внутрішнього простору. Є повітря важке, яке відчуваєш на дотик, а є — невагоме, десь серед просторих площ кинутого цеху. Важливо вибрати і колір домінації. Зелений і сірий добре підійдуть для буйного літа, але для такого знімка потрібен простір із