Ніла Зборівська - Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

повторення кастрації: подібне покарання чекало на Кроноса від його власних дітей. Тому породило у психології Кроноса активізацію інстинкту смерті, який проявлявся через страх перед своїми дітьми. Щоб здолати несвідомий страх вірогідної смерті, Кронос ковтав усіх своїх дітей. Однак єдиний із синів невротичного батька — Зевс — порятувався і порятував не лише всіх дітей, але й самого батька. Боротьба Зевса з Кроносом має дві версії розв’язання синівсько-батьківського конфлікту: негативну, коли Зевс кидає Кроноса у Тартар, і позитивну, коли Зевс не повторює деструктивну дію Кроноса, тобто коли син і батько примиряються. Саме з примиренням сина і батька найдавніший грецький міф пов’язує епоху Золотого віку.

Закономірно, що Фройд, ідучи за психологікою давнього міфу, комплекс кастрації поставив у центрі едіпового комплексу: несвідома синівська зневага до батька пояснюється неусвідомленим сексуальним потягом до матері. Страх перед батьком має ознаки фалічного страху. На цій інстинктивній основі в епоху романтизму активізується материнсько-батьківський код.

Кастраційні страхи, згідно з Фройдом, відмінні для обох статей: у хлопчика це страх втратити пеніс, комплекс кастрації у дівчинки означає переживання дефекту власного тіла і бажання стати чоловіком. Активізація жіночих кастраційних фантазій, з погляду психоаналізу, стає психологічною основою для фемінізму. З іншого боку, психоаналіз відкриває «головну із причин нарцистичного, сильно пронизаного презирством, негативного ставлення до жінок», вказавши «на походження цього чоловічого презирства із кастраційного комплексу і вплив цього комплексу на міркування про жінку»[118], тобто як про кастровану істоту.

Кастраційна проблематика як значуща чоловіча проблематика розгортається в європейській культурі від античності до наших часів, що зрештою зумовило фіксацію певного характеру, який проявився наприкінці XVIII і в перші десятиліття XIX ст. поколінням поетів-романтиків у європейських літературах. Тлумачити романтиків як покоління з кастраційним страхом пропонують передусім праці З. Фройда, Р. Барта, Е. Берглера, Д. Ранкура-Лаферрьєра, І. Смирнова та ін.

Синівський страх втратити мужню ідентичність стає головним генеруючим фактором у створенні провідного характеру епохи романтизму. Тому романтизм народжується як типово чоловічий дискурс, що виражає один із провідних синівських страхів. Якщо візьмемо за зразок найрадикальніший вияв романтизму в європейських літературах — творчість Дж.-Н.-Г. Байрона (поеми початку XIX ст. — «Паломництво Чайлд Гаролда», «Манфред», «Каїн», «Мазепа» «Дон Жуан» та ін.), то фалічний страх, або страх за статеву мужність, проявляється через культ епатажного демонічного індивідуалізму, пошуки незвичайного героя, що бунтує проти Бога-отця і морального закону, стаючи по той бік добра і зла, культ сексуальності (символічна реакція на загрозу кастрації), тираноборчі та прометеївські мотиви, тобто культ синівського бунту як бунтівливої свободи (за аналогією — вільнолюбний син повстає проти деспотичного батька), оскоплення ненависних елементів у картині світу, передусім це стосувалося всіх тих елементів, які несли неволю, «батьківську» тиранію; відчудження еросу від об’єкта (суб’єкт нарцистично розростається, а еротичні об’єкти розмножуються, тому улюблений герой романтичної епохи — Дон Жуан, який стає відображенням материнського комплексу: множинність жіночих любовних об’єктів, сурогатів материнського образу, втілює пошуки універсальної Жінки-Матері) тощо. Кастраційний визвольний механізм поетів-романтиків має свої відмінності у колоніальної та державницької, тобто сильної у своєму бутті нації. Якщо у творчості Шевченка йдеться про оскоплення російського імперіаліста («москаля»), а загалом імперської Росії на основі пошуку власного коду, то у творчості англійського романтика Байрона — про оскоплення Англії, що робить його вигнанцем і громадянином світу, який прагне прищепити ідею свободи підневільним народам. Так у європейському романтизмі міг написати лише демонічний Байрон: «Коли б моя країна тільки знала, як в світі всі ненавидять її…». Тому в своїй едіповій боротьбі проти Англії, оскоплюючи консервативну батьківську модель світу, він стає поетом Європи, що виражає «космополітичну світову скорботу»[119], пов’язану з демонічним потягом до вбивства авторитарного Бога-отця. На цій основі у його творчості буде осміяна загальноєвропейська батьківська тиранія, імперіалісти Європи, а в поемі «Бронзовий вік» особливо дістанеться російському імператору Олександру І, який «Свободу нищить силами всіма, / Щоб нації не вийшли з-під ярма».

Якщо «світовій скорботі, туманній меланхолії Байрона», яка несла в собі непросвітлену любов до матері й вітчизни, можна протиставити просвітлену батьківську «національну печаль Шевченка»[120], то на матеріалі російської літератури можна простежити цікавий фактор імперсько-російського розв’язання кастраційного романтичного комплексу (творчість О. Пушкіна та його оточення), що постає як імітація Байрона й пов’язується у поезії з приховуванням брутальної садомазохістської сексуальності та презирством до реальної жінки[121], а в громадянській — з маскулінізацією мужності та презирством до колоніальних народів[122]. Оскільки російсько-імперський романтизм, що оскоплює колоніальні нації, постає як перетлумачення антиімперського байронізму, то Леся Українка, прочитавши «Каїна» Байрона і порівнюючи російську романтичну течію з англійською, дійшла закономірного висновку: «І якими тепер мені мізерними здаються усі „москвичи в Гарольдовом плаще“! Ні, з Байрона красти не можна, ним треба бути»[123].

Реалізм як формування батьківського характеру

Активізація мужнього чинника у реалізмі дає змогу здолати романтичний синівський страх смерті, пов’язаний з материнським комплексом та культивуванням інстинкту життя. Якщо у європейському романтизмі людина піднімається у демонізовану або божественну «метафізичну всезагальність», то в реалізмі вона опускається у суспільну структуру[124]. Реалізм виразно актуалізує батьківський код державності, соціальну мужність, характер якої формується суспільним оточенням, соціальними відносинами. Отже, творчий суб’єкт повертається з релігійно-містичного романтичного «неба» на державницьку «землю». Закономірно, що реалізм зароджується у матриці романтизму. Невипадково І. Франко у праці «Інтернаціоналізм і націоналізм в сучасних літературах» (1898) на основі аналізу європейських літератур стверджував, що реалізм і натуралізм формується в лоні англійських романтиків — у творчості Байрона та Шелі.

На реалістичній основі з’явилося флоберівське розуміння «башти зі слонової кості», тобто розуміння літератури як засобу для самовідокремлення з метою пізнання. Для пізнання реаліст обирає науковий і об’єктивний метод. На відміну від дисгармонійного романтика, для нього важлива єдність суб’єктивного й об’єктивного пізнання, у поетиці — єдність форми і змісту (згодом модерністи, відроджуючи романтичну психологію, абсолютизуватимуть суб’єктивне пізнання, центруватимуть форму, а зміст маргіналізуватимуть, і на цій основі постане школа російських формалістів). Оригінальність цілісного реалістичного стилю випливатиме з оригінальної світоглядної концепції: досконала фраза має бути сповна насичена ідеєю, смислом. Так, творячи образ мадам Боварі (роман «Мадам Боварі», 1857), Г. Флобер стверджував: «Мадам Боварі — це я», але об’єктивна манера реаліста давала змогу пізнавати при цьому також жіночу особистість, виховану романтичною (кастраційною) епохою, яка символізувала собою ціле покоління відірваних від «землі» романтиків у реалістичній дійсності буржуазної Франції.

Якщо у несвідомому романтиків приховується материнський комплекс і одержиме бажання оскопити батька (аналогічне батьковбивству-боговбивству на зразок Шевченкового «Я так її, я так люблю свою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю»),