Ніла Зборівська - Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Особливим об’єктом дослідження у психоаналізі Фройда є невротичний психохарактер. Відомо, що психоаналіз постійно аналізував провідний для модерністської епохи істеричний характер, який по-різному проявляється на кризових етапах у національних літературах. Психологічний аналіз виявляє суперечливу таємничість істеричного характеру через наявність парадоксу: надто сильної сексуальної потреби і надто сильного заперечення та пригнічення сексуального. Імперська і національна істеричності мають свої відмінності, про які свідчить аналіз літератур порубіжжя.

Психоаналіз Фройда дає також тлумачення інвертованого характеру, що стає об’єктом художнього дослідження на сучасному порубіжжі через активізацію гомосексуального (лесбійського) еросу. Факт збочення пов’язується з негативною фіксацією на материнському об’єкті (на онтогенетичній стадії вибору об’єкта). Тому в людей інвертованого типу переважають архаїчні конституції та інфантильні психічні механізми. Характерними ознаками інверсивного характеру вважається нарцистичний вибір об’єкта (за аналогією до власної статі), збереження еротичного значення анальної зони тощо. Відсутність авторитетного батька в дитинстві сприяє розвитку інверсії. Збочення у сексуальному потязі обумовлюють збочення у сублімаціях, тобто відображаються у творчій і соціальній діяльності[109]. Отже, гомосексуалізм і лесбіянство як сексуальна перверсія веде за собою перверсію духу.

Оскільки едіпів комплекс утворює комплексне ядро всіх неврозів, адже тут завершується інфантильна сексуальність, яка впливає на зрілу психологію, то негативно розв’язана едіповість формує інцестний характер. Аналізуючи цю психологію, Е. Фромм вважав, що духовне становлення відбувається через звільнення від інцестного еросу, що відображають всі великі релігії: «Всі великі релігії починали з формулювання табу на інцест і потім переходили до позитивних формулювань свободи»[110]. Інцестна психологія проявляється через невротичну прив’язаність до матері, проектуючись в одержиму любов до нації та її сурогатів — політичної партії, релігійної організації тощо. Подолання інцестної одержимої психології є головною проблемою для несвідомого себе українського колоніального характеру, адже цей процес означатиме здобуття ясності критичного самоусвідомлення: національний суб’єкт стане здатним аналітично дивитися на свою націю, національну літературу і разом з цим осягнути найвищу мету людського існування — подолання низьких пристрастей заради духовної свободи.

У психоісторії національної літератури першочерговим завданням є визначення провідного батьківського психотипу, який моделює код національної літератури. Дефінітивні синівські характери прямують до провідного батьківського (мужнього) характеру. Національний характер на шляху свого розвитку потрапляє в різні випробувальні ситуації, регресує, фіксується, невротизує, впадає у стагнаційні стани, знову пробуджується у свідомості, — просуваючись на своєму шляху до цього повноцінного мужнього самоутвердження.

Художні системи і психоісторія

У моделюванні психоісторії новітньої літератури необхідно виходити з існування двох основоположних художніх систем — романтизму і реалізму. Кризові (пошукові й блукаючі) епохи ведуть до оновлення цих основоположних систем. Психоісторія як макропроцес нагадує психологічний мікропроцес творчості — народження ясного і чіткого образу або значущої ідеї. Так, психоісторія класичної української літератури формує батьківський ідеал Держави на основі духовного захисту національного материнства.

Витлумачуючи психічний механізм народження образу (художнє пізнання) або поняття (інтелектуальне пізнання), О. Вайнінгер зазначає, що «всякому художньому створенню передує родинна стадія мороку»[111]: неясні передчуття ідуть попереду чітких знань. Процес пізнання починається з абсолютної туманності, а закінчується «сонцесяйною ясністю», тому означається тут «процесом внутрішнього „висвітлення“»[112]. Тобто затуманені у своїх обрисах ідея, думка, образ проходять через різні етапи виразності і диференційованості до тих пір, поки не народяться у своїй остаточній ясності. Для родинної стадії мороку як своєрідної материнської матриці Вайнінгер пропонує поняття «геніда»[113], що означає «дещо невиразно єдине»[114]. Порівнюючи фемінну і мужню психосемантику цих стадій, він правомірно порівнює її з типовою жіночою і типовою чоловічою психологією: типова жінка мислить генідами, тобто її мислення і почуття утворюють єдине ціле, а у психічних переживаннях мужчини виявляється просвітлена диференціація, яка є особливо актуальною для національного характеру, коли той має вирізнити себе з імперського простору. Адже у кризових періодах відбувається своєрідна регресія до материнської матриці, що означає активізацію неусвідомленого. Саме кризові епохи позначаються надмірною активізацією жіночого (генідного) елемента у психології творчості.

Аналізуючи спалахи емансипованості, які відбувалися у X, XV, XVI, на зламі XIX і XX ст., Вайнінгер звертає увагу на ці модерні явлення, як епохальні зрушення у статевому відношенні: формується більше мужніх жінок, а серед чоловіків — більше жіночих індивідуумів[115]. Саме в такі епохи й виникає загроза мужності, спалах гомосексуальності, обумовлений більшою, ніж раніше, фемінністю епохи.

Романтизм у психоісторії літератури є своєрідною материнською стадією мороку, реалізм — батьківською стадію висвітлення материнського мороку. Відмінність «материнського» романтизму від «батьківського» реалізму виявляється на рівні психопоетики: головними художніми засобами пізнання, з якими працює послідовний романтик, є символ і метафора, а головним художнім засобом, з яким працює послідовний реаліст, є метонімія. На реалістичний стиль як метонімічний вказав структураліст Р. Якобсон[116]. З ним погоджувався Д. Чижевський: «Проте існує різниця в художньому використанні деталі романтизмом і реалізмом: для першого кожна дрібниця з навколишнього середовища персонажа є символом його внутрішнього світу, для другого окремі деталі — тільки збудники цього внутрішнього світу, симптоми його стану. І якщо метонімічні засоби зображення теж не чужі іншим художнім епохам, то серед них все одно не знайти такої, котра б запропонувала стиль, рівносильний реалізмові щодо відмови від метафоричних засобів зображення»[117]. З погляду структурного психоаналізу метафора або символ виражає невротичний вузол, або симптом, основою якого є неусвідомлений процес згущення табуйованого бажання, а метонімія — усвідомлений процес зсуву, завдяки якому здійснюється переведення прихованих думок у явний смисл і заодно створення просторовості бажанню (виходу його з невротичного вузла). З погляду психоаналізу, романтизм — це також сублімація кастраційного комплексу, що відсуває батька, а реалізм — повернення до батьківської психосемантики. Обидві системи органічно присутні протягом всієї національної психоісторії, цілісно втілюючи материнсько-батьківський код національної літератури.

Романтизм як проекція синівського страху смерті

Психоаналітичне прочитання романтизму виявляє в ньому проекцію синівського страху смерті, що постає у формі кастраційного страху. У літературних текстах йтиметься про символізацію кастраційних фантазій та активізацію інстинкту смерті у материнському коді. Адже, оскоплюючи Бога-отця, син-романтик тягнеться до інстинктивного материнського світу й несвідомо позбавляє його духовного захисту.

Комплекс кастрації — провідне поняття класичного психоаналізу, що позначає сукупність переживань дитини, пов’язаних з пізнанням власної статі. Тлумачення кастраційного комплексу Фройд провів на основі сюжету з грецької міфології про кастрування сином Кроносом (богом Жнив) свого батька Урана (бога Неба). Міф цікавий у своїй подачі синівсько-батьківського конфлікту, адже йдеться про наймолодшого сина, який, скинувши з Неба батька Урана, утверджував часткову материнську цінність (матір’ю його була Гея — богиня Землі). Однак злочинне батьковбивство вело за собою, згідно з пророцтвом, кармічний закон