Ніла Зборівська - Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

то потужними реалістами стають письменники, які успішно подолали едіпів комплекс. Оскільки реаліст приходить у літературу на основі подоланого едіпівого комплексу, то в художньому творі проявляється чітко сформована світоглядна система, пов’язана з досягненням інтелектуального мислення, що стає духом часу. Тому реаліст створює для читача об’єктивну маску (маску об’єктивної реальності), приховуючи головний інтерес письменника — пізнати себе. «Один із моїх принципів, — писав Флобер, — не вкладати у твір свого «я». Художник у своїй творчості повинен, як Бог у природі, бути невидимим і всемогутнім; його треба всюди відчувати, але не бачити»[125]. Відповідно об’єктивна реальність є матеріалом, що концептуалізується. У зв’язку з розв’язанням едіпівого комплексу реаліст моделює себе відповідно до батьківської моральної інстанції Над-Я, дошукується і віднаходить адекватні для неї позиції, звіряє світ за нею, що й позначається на аналітичній психопоетиці як просвітленні несвідомих смислів (відповідно Франко веде постійну боротьбу з «романтичним лахміттям»[126], Флобер — із загрозливою синівською романтизацією реальності, яка формує фальшиву, відірвану від реальності фемінізацію мужності тощо).

Герой реалістичної нарації може символізувати романтичну (несвідому) схильність до батьковбивства через схильність до злочинності, яку виявлятиме з допомогою художньої аналітики автор, як це зробив Панас Мирний на основі дослідження образу Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Едіповий реалізм є процесом «олюднення людини», тому що на цьому етапі з’являється ідеологічна, світоглядна ясність індивідуальної і національної ситуацій. Але привілейований батьківський статус реалізму має і свої мінуси. Адже у реалізмі батьківський (мужній) підхід до світу стає підсумковою можливістю літературної свідомості, що в ситуації застою (непроникнення у материнську несвідому матрицю) породжує його характерну обмеженість, виродження, створює передумови для застою психопоетики. Обмеженість реалізму пов’язана зі звуженням принципу причинності: замість подвійної романтичної причинності, що актуалізує божественну матрицю, з’являється метонімічний (одноплановий) детермінізм: людина вважається породженням лише соціального світу, тобто обставин, серед яких вона формується і живе. Реаліст прощається з романтизмом як міфологізмом заради науковості пізнання. Перед новим літературним поколінням постане цілковито закономірне завдання нового проникнення у стадію «мороку», щоб не лише виявити на новому етапі ускладнену психічну каузальність, але й модернізувати національний світогляд. Тому едіпова стадія як визначальна в онтогенезі стає визначальною й у філогенезі, завершуючи певний еволюційний цикл. Антиколоніальний український дискурс підтверджує хронічну недостачу батьківського мужнього реалізму, який буде відроджуватися і модернізуватися на кожному психоісторичному витку. У духовній історії слов’янства, як правомірно стверджує Д. Чижевський, реалізм ще не виконав своєї місії[127].

Модернізм (новоромантизм) як синівська невротичність / дочківська істеричність

За словами Ю. Лотмана, перехід культури з одного стану в інший означає втілення однієї з можливостей і пригнічення всіх інших, якими цей перехід потенційно наділений. «Кожен момент вибуху має свій набір рівновірогідних можливостей переходу в наступний стан, за межами якого розміщуються наперед неможливі зміни… Щоразу, коли йдеться про непередбачуваність, маємо на увазі певний набір рівновірогідних можливостей, з яких реалізується лише одна»[128]. Подібну концепцію поділяє в сучасному вітчизняному літературознавстві В. Моренець, обґрунтовуючи наявність у кожній епосі різних станів художньої свідомості[129]. Поняття «стан» він вживає в абстрагованому від психоаналізу значенні, маючи на увазі духовно-інтелектуальний стан[130]. Це поняття особливо продуктивне, якщо його інтегрувати з психоаналізом, оскільки в психоісторії йдеться про різні психологічно-духовні стани епохи, яким відповідають певні дефінітивні характери. На цій основі можна вести мову про традиційний материнсько-батьківський стан (відповідає синтезу романтизму як материзни і реалізму як батьківства); авангардний (садистський), в якому садистська синівська психологія радикально спрямована проти цілісності — материнського інстинкту життя і батьківської духовної мужності; модерністський (невротичний), пов’язаний з розхитуванням синтезу основоположних художніх систем на основі кастрації батьківського коду та центрування материнського; постмодерністський (психотичний), пов’язаний з утратою синтезу основоположних художніх систем, а загалом — з утратою цілісного материнсько-батьківського коду національної літератури, що й обумовлює його пошуки.

У кожну епоху, яка представляє певну художню систему, наявні різні маргінальні характери, які пригнічуються, часто стають просто невидимими, однак прагнуть проявитися як основоположні, що й спричиняє деконструкцію основоположних систем, адже синтез реалізму і романтизму в метафізичному сенсі відповідає синтезу «дерева знання» і «дерева життя». Перехідні епохи розвивають романтичну установку, або культивують «дерево життя», — всемогутність інстинкту. Епохи деконструкції у психоісторії літератури передусім виявляють психологію маргінальних синівських характерів. Саме в цей час відбувається зіткнення органічного, основоположного батьківського і бунтівливого синівського, що стимулює модернізацію традиції, якій загрожує смертельна ситуація. Кожна доба, писав К. Юнг, «має свою однобокість, свою упередженість і своє духовне страждання», кожна епоха — «це як душа окремої людини, у неї свій, особливий, специфічно обмежений стан підсвідомості, що потребує певної компенсації. Поет або віщун образно «виводить на сцену те, чого очікує незбагненна потреба всіх, що служитиме «для спасіння епохи чи для її знищення»[131].

Епоха класичної едіповості, що синтезувала романтизм з реалізмом і зміцнила національний характер, готує нову епоху модернізму. Предтечею епохи літературного модернізму стає натуралізм, який у своєму первісному психогенезі є плодом імперської культури, що сигналізує про розпад імперського тіла. Невипадково натуралізм з аналізом «тваринного життя» (відповідно несвідомої або інстинктивної естетики) постає у Франції часів Другої імперії (Е. Золя, брати Гонкури, Гі де Мопассан). Французька культура, що несе у своїй глибині потужне імперське ядро, була важливим генератором модернізаційних процесів у Європі ХІХ-ХХ ст. Імперія в натуралістичній символізації нагадує величезне материнське лоно, в якому розкладається апокаліптичний світ-трупарня, як у романі Е. Золя «Черево Парижа» (1873) або Ф. Достоєвського «Брати Карамазови» (1880). Смертельна загроза імперському тілу передбачає потребу модернізації, що обумовлює активізацію природного фундаменту, а відповідно актуальність сексуальної революції та пов’язане з нею посилення суб’єктивізації, розщеплення особистості, що спершу проявиться в літературі через еволюцію натуралізму до імпресіоністської образності — фрагментарного способу зображення внутріпсихологічного життя людини. Оскільки імперська культура постає на основі різних перверсій (сексуальних, а відповідно соціальних), то національний романтизм провокує натуралістичну установку в імперській культурі, де едіповий синтез реалізму та романтизму порушується на користь демонічній чуттєвості (невипадково твердять про натуралістичний романтизм Е. Золя, що «обожнює» тваринне начало в людині). Закономірно, що в українській літературі, яка має іншу, ніж імперська, природу, натуралізація реалізму, коли соціальний аналіз витісняється на користь фізіологічному, або цілком відкидається повністю (О. Кобилянська, Леся Українка), або не передбачає захоплення «тваринною естетикою» (В. Стефаник, В. Винниченко та ін.). Однак імперський натуралізм готує проблему національного новоромантизму на новому циклі літературної свідомості в усьому європейському літературному світі.

Психоаналітична інтерпретація модерністської як новоромантичної епохи виявляє провідний невротичний або істеричний характер, а сама культура модернізму тісно пов’язується з неврозом як явищем переважно чоловічої психіки та істерією як