Леся Українка - Том 2

один казав «у лісі», другий «в полі»,

усе не до ладу, а я мовчав,

бо що так говорити, як не знаєш?

«Чужий» усе загадував: «Ну добре, а як то зветься, як хто має пташку таку, що довго вже сиділа в нього, і випустить летіти, як сказати, куди він випустить її?» Знов кажуть: хто — «в поле», хто — «в тайгу», а хто —

«на сніг».

«Чужий» розсердився та вже до мене:

«Ну,— каже,— як тебе тойон посадить в холодну...» — «За що він мене посадить?

Я заплатив усе!» — кажу «чужому», та й сам розсердився. Той засміявся:

«Ну,— каже,— не тебе, а так кого,— то що тому найгірше у холодній, чи те, що їсти й пити не дають, чи те, що родичів нема в холодній, чи те, що йти додому не пускають і не дають робити, що він хоче?»

«Та як кому, хто що найбільше любить»,— сказав мій батько. Тут «чужий» зрадів (не знаю вже, чого!) і знов питає:

«Отож, коли хто любить, щоб пускали ходити скрізь, робити все, що хоче, то як сказати, що він любить? тільки одним сказати словом? Ну, хто скаже?»

Тут хто сказав: «Робити», хто — «ходити»,

а хто — «не знаю». Зморщився «чужий»: «Ні,— каже,— все не те, немає слова!

Ну, я вам так, без слова розкажу, ви тільки добре слухайте».— «Та добре»,— сказали ми, хоч нам уже обридло, та жаль було «чужого», бо слабий.

Він став казати: «Бачите, для мене найкраще те, як можна скрізь ходити і все робити, от цього й немає».

Ми засміялись: видумав «чужий»!

Він скрізь ходив, куди і ми ходили, хіба що сам не хтів, коли мороз, а то ходив на влови і на рибу, і раз далеко їздив до «чужих», і до тойона, та й до нас приходив, усюди був і все робив, що хтів: дивився в книжку, сам робив книжки, і шив, і чай варив, і їв, що хтів, що тільки мав, не одбирав ніхто.

«Хто ж не дає ходити і робити? — кажу йому.— Не ми ж?» — «Та ні, не ви!» «Хіба тойон? Так він коли приїде!

А ти собі тим часом скрізь ходи і все роби, що хочеш, ми не скажем тойонові».— «Тойонів тих багато, не тільки цей один»,— сказав «чужий».

«Та ті ще далі, ніж оцей, бо зроду сюди не приїздять, ти їх не бійся, не знатимуть»,— вмовляєм ми «чужого», а він махнув рукою: «Що казать вам!

Не знаєте! Куди я тут піду?

І що я тут зроблю у вашій пущі? а геть від вас поїхати не можу, нема ж мені тут... ех, немає слова!»

Та як замовк «чужий», то так до ночі просидів і до нас не озивався.

Не знаю й досі, що йому зробилось, що він такий лихий в той вечір був!

І нащо там йому здалось те слово?

Нема, ну то й нема! Багато слів було у нього в книжці, ну й казав би собі, яке хотів, а ми не знаєм, у нас нема книжок і мало слів.

Ere, пе доказав я про «чужого».

Так, знаєте, умер він. Я до нього

усе ходив. Питав я раз його,

чого він умирає, чи з морозу,

чи з кого слабість перейшла на нього

(він часом так про інших говорив,

коли хто умирав). «То ж ти розумний,—

сказав я,— знав про інших,— знай про себе».

А він сказав: «Я знаю, я від того

вмираю, що у вас ніяк не зветься,

хоч єсть його без міри в вашім краю,

а те, від чого міг би я ожити,

не зветься теж ніяк, немає слова,

але й його самого в вас нема...

якби було хоч слово, може б, я

ще й жив би з вами...» — і «чужий» аж плакав,

як те казав, і я заплакав з ним,

бо жаль було «чужого», добрий був.

А теє слово раз мені казав «чужий» по-свойому, та я його забув, чуже воно, та й що ним назвати?

Не треба нам його. Чужим, бач, треба,— казав «чужий», що не один вмирає отак, як він, і ще умре багато...

Уже б ми їм казали теє слово, як хто з чужих людей отак заслабне, так що ж, коли його у нас нема.

І що воно й до чого теє слово?

То, певне, чари, то якесь закляття, коли від того люди умирають...

Гей, на бога, що за дивне диво? Не знайшов юнак * з ким побрататись, не знайшов між хлопців побратима, не знайшов межи дівчат посестри, а надибав вілу * білу в горах, вілу білу з поглядом урочим, обмінявся з нею пірначами, цілував її в обличчя біле, стиснув руку і назвав: «посестро», а вона його: «мій побратиме», та й помчали вкупі геть у гори.

Ідуть поруч по горі зеленій, і говорить побратим посестрі:

«Біло біла, любая посестро, чи ти бачиш, як чорніє долом?

Чи то галич налетіла чорна, чи то гору турки обступили?» — «Побратиме, то не чорна галич, тільки турки гору облягають, облягають, хмарою поймають, хутко нас вони обступлять колом».— «Віло біла, любая посестро, утікай, поки здорова, звідси, в тебе кінь крилатий, чарівницький,— як майне, то не збіжать і турки па своїх арабських випоходцях».— «Бійся бога, милий побратиме!

Що за слово ти оце промовив?

Чи на те ж браталась я з тобою, аби мала так ганебно зрадить?

Коли хочеш, утікаймо вкупі,— дужий кінь мій нас обох врятує».

Згорда мовив побратим на теє: «Не подоба лицарю втікати!»

Вже ж на те не обізвалась віла, лиш коневі крила буйні в’яже, щоб не здумав сам майнути вгору, потім в’яже поводи докупи, аби коні врозтіч не розбіглись:

«Се ж я наші долі поєднала».

Побратим іще її вмовляє:

«Віло біла, любая посестро, хоч у тебе розум чарівницький, але в тебе все ж дівоче серце,— як обступлять вороги тісненько, то коли б ти, сестро, не злякалась».

Не сказала віла біла й слова, тільки погляд кинула урочий, наче той пірнач * блискучий, гострий. Ще хотів юнак їй щось промовить, та навколо турки обступили, заячали, наче хижі круки, зайняли посестру й побратима, хочуть їм назад в’язати руки, та в ясир забрати молоденьких, але ті, немов орли завзяті, не даються ворогам в неволю, хоч і знають, що не вборонитись, пе хотять зганьбити