Пауль Целан - Нічийна троянда

class="stanza">

Vom Tisch, wo das geschah.

Von einem Wort, aus dem Haufen,

an dem er, der Tisch,

zur Ruderbank wurde, vom Oka-Fluß her

und den Wassern.

Vom Nebenwort, das

ein Ruderknecht nachknirscht, ins Spätsommerohr

seiner hell-

hörigen Dolle:

Kolchis.

З КНИГОЮ ІЗ ТАРУСИ[95]

Все поэты жиды[96]

Марина Цвєтаєва

Про

далеке сузір'я Великого Пса[97], про

яскраву зорю[98] в нім, про білого

карлика[99], що тче разом з ним

в бік землі віддзеркалені тракти,

про

посохи пілігримів, там також, про південне, чуже

й сплетене із волокон нічних,

як слова непоховані,

що розсипані

в сферах досяжних

цілей і стел, і колисок.

Про

правдиве, завчасне й спізніле-тяжіння-до-тебе,

про мовлене у височінь,

що лежить там напохваті, схоже

до одного з каменів серця, виплюнутих

разом з їхнім не-

знищенним годинником,

в антикрай, в античас. Про таке

цокання й цокання серед

кубів жорстви

слідами гієни назад

і вперед простежених

шерегів

предків, Тих-

з-ім'ям-та-його

круглястим проваллям.

Про

одне дерево, про єдине.

Так, про нього також. І про ліс доокола. Про ліс

геть незайманий, про

думку, з якої він виріс, як звук

і півзвук, і аблаут, і ауслаут, по-скіфськи

заримований в такт

скроні прибитих сюди,

із

подихом

степових стебел записаний в серце

цезури годин — в те царство,

у царств

щонайдальше, у

велику внутрішню риму

потойбіч

зони німих народів, у тебе,

мови ваго, слова ваго, вітчизни ваго

вигнання.

Про це дерево, про цей ліс.

Про кам'яний

парапет мосту, з якого

він стрибнув

у життя, окрилений

ранами, — про

міст Мірабо[100].

Де не плине Ока. Et quels

amours![101] (Кирилицю, друзі, також

верхи я мчав через Сену,

мчав через Рейн.)

Про одного листа, про нього.

Про того листа, про листа зі Сходу. Про шкарубку,

малесеньку купку слів, про

неозброєне око, яким він сягає

трьох

зірок у поясі Оріона[102] — о посоху

Якова[103],

знову пускаєшся в мандри! —

на карті небесній,

що відкрилась йому.

Про стіл, де це все відбулося.

Про однісіньке слово, з тієї купки,

від якого той стіл

став лавкою для весляра, про річку Оку

і про води.

Про слово супутнє, яке

процідить весляр у вухо пізнього літа

своїм

кочетам чуйним:

Колхіда[104].

In der Luft

In der Luft, da bleibt deine Wurzel, da

in der Luft.

Wo sich das Irdische ballt, erdig.

Atem-und-Lehm.

Groß

geht der Verbannte dort oben, der

Verbrannte: ein Pommer, zuhause

im Maikäferlied, das mütterlich blieb, sommerlich, hell-

blütig am Rand

aller schroffen,

winterhart-kalten

Silben.

Mit ihm

wandern die Meridiane:

an-

gesogen von seinem

sonnengesteuerten Schmerz, der die Länder verbrüdert nach

dem Mittagsspruch einer

liebenden

Ferne. Aller-

orten ist Hier und ist Heute, ist, von Verzweiflungen her,

der Glanz,

in den die Entzweiten treten mit ihren

geblendeten Mündern:

der Kuss, nächtlich,

brennt einer Sprache den Sinn ein, zu der sie erwachen, sie —:

heimgekehrt in

den unheimlichen Bannstrahl,

der die Verstreuten versammelt, die

durch die Sternwüste Seele Geführten, die

Zeltmacher droben im Raum

ihrer Blicke und Schiffe,

die winzigen Garben Hoffnung,

darin es von Erzengelfittichen rauscht, von Verhängnis,

die Brüder, die Schwestern, die

zu leicht, die zu schwer, die zu leicht

Befundenen mit

der Weltenwaage im blut-

schändrischen, im

fruchtbaren Schoß, die lebenslang Fremden,

spermatisch bekränzt von Gestirnen, schwer

in den Untiefen lagernd, die Leiber

zu Schwellen getürmt, zu Dämmen, — die

Furtenwesen, darüber

der Klumpfuß der Götter herüber-

gestolpert kommt — um

wessen

Sternzeit zu spät?

В повітрі

В повітрі, там зостається твій корінь, там,

у повітрі.

Де твердіє земне, по-земному,

подих-і-глина.

Великий

іде нагорі там вигнанець,

спалений: померанець, домівка його —

пісенька про хруща[105], материнська, літня, сяйно-

квітуча на облямівці

всіх жорстких

зимостійко-студених

силаб.

З ним

мандрують меридіани: при-

смоктані цупко його

сонцекерованим болем, що землі єднає за

полудневим словом

люблячої

далечини. По-

всюдно є лише Тут і Сьогодні, з одчаю,

той блиск,

до якого заходять поділені навпіл з їх

осліпленими устами:

поцілунок, нічний,

випалює сенс тої мови, до якої вони прокидаються, —

щойно вернувшись додому

в страхітливий промінь опали,

що збирає розсіяних,

допроваджених через зорепустелю душі,

розкладаючих шатра вгорі, у просторі

своїх поглядів і кораблів,

маленькі сніпочки надії,

з яких шелестять архангельські крильця, фатально,

браття, сестри, які

знайдені

надто легкими, надто важкими, надто легкими

на світових терезах[106] у крово-

змісницькім, у

всеплодючім лоні, довіку чужі,

сперматично увінчані зорями, важко

лежачи в темних глибинах, тілами

в пороги згромаджені, в дамби, — ті

мешканці бродів, понад якими

кульгава нога небожителів[107] ступить пере-

чепившись — на

чию

зіркову добу[108] запізно?

«EIN NICHTS IM ZUSTAND DES BLÜHENS»

Paul Celans Gedichtband «Die Niemandsrose»

Der Titel des vierten autorisierten Gedichtbandes Paul Celans Die Niemandsrose, der 1963 im S. Fischer Verlag erschien, scheint komplexer und vielschichtiger als die Titel seiner vorherigen Gedichtbände zu sein. Das rätselhafte Kompositum, das zuerst den Leser in eine gewisse Ratlosigkeit versetzt, ist eine Umwandlung des Epitaphs Rilkes, dessen Grab in Raron (Wallis) Celan am 31. März 1961 («Karfreitagsfahrt»)[109] besuchte. Rilke selbst hat dieses kurze Gedicht zu seinem Grabspruch bestimmt. Sein Text lautet:

Rose, oh reiner Widerspruch, Lust,

Niemandes Schlaf zu sein unter soviel

Lidern.[110]

Aus der Rose, die bei Rilke «Niemandes Schlaf» ist, wurde die Neuschöpfung «Niemandsrose», die zwar aus Rilkes Zeilen erwächst, im Grunde aber einen ganz anderen semantischen und symbolischen Kontext erweckt. Die Konnotationen, die hier entstehen, führen die Rose aus ihrem immanenten Schlafzustand in die Beziehung der anonymen Zugehörigkeit, in die