Пауль Целан - Нічийна троянда

wächst wieder zusammen —

da hast du sie, da nimm sie dir, da hast du alle beide,

den Namen, den Namen, die Hand, die Hand,

da nimm sie dir zum Unterpfand,

er nimmt auch das, und du hast

wieder, was dein ist, was sein war,

Windmühlen

stoßen dir Luft in die Lunge, du ruderst

durch die Kanäle, Lagunen und Grachten,

bei Wortsinn,

am Heck kein Warum, am Bug kein Wohin, ein Widderhorn

                                                                 hebt dich

— Tekiah! —

wie ein Posaunenschall über die Nächte hinweg in den Tag,

                                                             die Auguren

zerfleischen einander, der Mensch

hat seinen Frieden, der Gott

hat den seinen, die Liebe

kehrt in die Betten zurück, das Haar

der Frauen wächst wieder,

die nach innen gestülpte

Knospe an ihrer Brust

tritt wieder zutag, lebens-,

herzlinienhin erwacht sie

dir in der Hand, die den Lendenweg hochklomm, —

wie heißt es, dein Land

hinterm Berg, hinterm Jahr?

ich weiß, wie es heißt.

Wie das Wintermärchen, so heißt es,

es heißt wie das Sommermärchen,

das Dreijahreland deiner Mutter, das war es,

das ists,

es wandert überallhin, wie die Sprache,

wirf sie weg, wirf sie weg,

dann hast du sie wieder, wie ihn,

den Kieselstein aus

der Mährischen Senke,

den dein Gedanke nach Prag trug,

aufs Grab, auf die Gräber, ins Leben,

längst

ist er fort, wie die Briefe, wie alle

Laternen, wieder

musst du ihn suchen, da ist er,

klein ist er, weiß,

um die Ecke, da liegt er,

bei Normandie-Njemen — in Böhmen,

da, da, da,

hinterm Haus, vor dem Haus,

weiß ist er, weiß, er sagt:

Heute — es gilt.

Weiß ist er, weiß, ein Herzstrahl,

ein Fluss,

du kennst seinen Namen, die Ufer

hängen voll Tag, wie der Name,

du tastest ihn ab, mit der Hand:

Alba.

Все інакше

Все інакше, ніж думаєш ти, ніж думаю я,

стяг іще майорить,

ще існують малесенькі таємниці,

вони відкидають ще тіні, якими

ти живеш, я живу, ми живемо.

Срібняк розтає на твоїм язиці,

він має присмак світанку, всякчасності, шлях

у Росію зринає у серці твоїм,

карельська береза

віддавна

чекала,

ім'я Осип[86] прилине до тебе, ти розкажеш йому

те, що йому вже відоме, воно це приймає, воно

                                           це знімає долонями,

ти руку відділиш йому від плеча, десницю, шульгу,

причепиш свої на їх місце, з долонями, пальцями,

                                                 з плетивом ліній

— відірване знову зростеться —

ось маєш їх, ось же візьми їх, ось маєш їх двійко,

ім'я та ім'я, руку та руку,

візьми ж їх собі як заруку,

він це візьме, й ти матимеш знов

те, що твоє, що було чужим,

Вітряки

надувають повітря в легені твої, ти веслуєш

по каналах, лагунах і ґрахтах,

в сяйві слова,

жодних Чому на кормі, на носі ніяких Куди, шофар[87]

                                                    піднімає тебе

Текіа![88]

як сурм завивання крізь ночі у день,

                                          авгури[89]

розривають себе навзаєм, людина

має собі свій мир, Господь

має свій, кохання

знову вертається в ложа подружні, волосся

знов у жінок відростає,

глибоко втоплена

брунька персів її

знов набухає, на лінії

серця й життя оживає вона

під твоєю рукою, що все вище блукала стегном, —

як він зветься, твій край

за горами там, за літами?

Я відаю, як він зветься.

Як зимова казка[90] він зветься,

він зветься, як літня казка,

край трьох літ моєї матусі[91], це було,

це є,

він усюди мандрує, як мова,

відкинь же, відкинь її геть,

тоді її знову здобудеш, так само,

як камінь-голяк

із моравської низовини[92],

який твоя пам'ять принесла до Праги

покласти його на могилу, на безліч могил, у життя,

давно вже

він зник, як листи, як усі

ліхтарі, знову ти

мусиш шукати його, але ось він,

малесенький, білий,

за рогом, ну ось він лежить

біля Нормандії-Німан[93] — в Богемії,

тутечки, тутечки, тут

перед домом, за домом,

він білий, він білий, він мовить:

Нині — це важить.

Білий він, білий він, промінь

води протинає його, промінь серця,

ріка,

ти знаєш її на ім'я, береги

височать, повні світлого дня, як ім'я,

ти обмацуєш чіпко його, своєю рукою:

Альба[94].

UND MIT DEM BUCHAUS TARUSSA

Все поэты жиды

Marina Zwetajewa

Vom

Sternbild des Hundes, vom

Hellstem darin und der Zwerg-

leuchte, die mitwebt

an erdwärts gespiegelten Wegen,

von

Pilgerstäben, auch dort, von Südlichem, fremd

und nachtfasernah

wie unbestattete Worte,

streunend

im Bannkreis erreichter

Ziele und Stelen und Wiegen.

Von

Wahr- und Voraus- und Vorüber-zu-dir-,

von Hinaufgesagtem,

das dort bereitliegt, einem

der eigenen Herzsteine gleich, die man ausspie

mitsamt ihrem un-

verwüstlichen Uhrwerk, hinaus

in Unland und Unzeit. Von solchem

Ticken und Ticken inmitten

der Kies-Kuben mit

der auf Hyänenspur rückwärts,

aufwärts vervolgbaren

Ahnen-

reihe Derer-

vom-Namen-und-Seiner-

Rundschlucht.

Von

einem Baum, von einem.

Ja, auch von ihm. Und vom Wald um ihn her. Vom Wald

Unbetreten, vom

Gedanken, dem er entwuchs, als Laut

und Halblaut und Ablaut und Auslaut, skythisch

zusammengereimt

im Takt

der Verschlagenen-Schläfe,

mit

geatmeten Steppen-

halmen geschrieben ins Herz

der Stundenzäsur — in das Reich,

in der Reiche

weitestes, in

den Großbinnenreim

jenseits

der Stummvölker-Zone, in dich

Sprachwaage, Wortwaage, Heimat-

waage Exil.

Von diesem Baum, diesem Wald.

Von der Brücken-

quader, von der

er ins Leben hinüber-

prallte, flügge

von Wunden, — vom

Pont Mirabeau.

Wo die Oka nicht mitfließt. Et quels

amours! (Kyrillisches, Freunde, auch das

ritt ich über die Seine,

ritts übern Rhein.)

Von einem Brief, von ihm.

Vom Ein-Brief, vom Ost-Brief. Vom harten,

winzigen Worthaufen, vom

unbewaffneten Auge, das er

den drei

Gürtelsternen Orions — Jakobs-

stab, du,

abermals kommst du gegangen! —

zuführt auf der

Himmelskarte, die sich ihm aufschlug.