Марек Краєвський - Голова Мінотавра

на гівна, які залишають на подвір’ї завсідники кнайпи. Озирнувся довкола. Єдиною річчю, об яку можна було витерти черевика, була шорстка стіна, але це загрожувало подряпинами на його шляхетній шкіряній поверхні. Попельський відчинив двері до ганделика. Промінь світла із зали впав на подвір’я. На ящику від пива лежав старий мішок з-під капусти. Хоча він теж був шорстким, але не міг подряпати шкіру. Нічого кращого Попельський знайти тут не сподівався. Він витирав черевика й дивився на клуби диму, що виривалися із кнайпи. Повільно зійшов стрімкими сходами й опинився на глибині трьох метрів під львівським бруком. Із кожним його кроком у «Морському гроті» ставало все тихіше. Попельський зупинився на порозі, і якусь мить насолоджувався тишею, що запанувала всередині, і теплом, яке йшло від пічки. З різних боків почулося шипіння. Він знав, що злодії й бандити тихо повторюють його прізвисько: «Лиссий».

Комісар повільно йшов серединою кнайпи й дивився на те, що добре вже знав. Бачив брудні нігті, які стукали по столі, набурмосені мармизи, сучкуваті пальці, між якими диміли самокрутки з найдешевшого тютюну, масне волосся, прилипле до голів. Вдихав сморід паруючих шинелей, давно непраних сорочок, промоклих повстяних черевиків. Він не придивлявся до облич. Знав, що ті, кого розшукує поліція, уже давно розбіглися по своїх хавірах, попереджені «бабським радіо». Підійшов до столика, за яким сиділо троє чоловіків. Вони спиралися ліктями на стільницю й не зводили очей з Попельського. Акордеоніст заграв веселу мелодію й заспівав:

На уліци Коллонтая,

Файдулі, файдулі, фай,

Била баба пуліцая,

Файдулі, файдулі, фай,

Бемц го в морду, коп го в яя,

Файдулі, файдулі, фай,

Так ся б'є в нас пуліцая,

Файдулі, файдулі, фай.

Якусь хвилину Попельський аплодував акордеоністові. Хоч робив це заголосно, той не виявив найменшої вдячності. Поліцейський повісив пальто на спинці вільного стільця біля столика, поправив чорного піджака й такого ж метелика, а тоді сів, не знімаючи котелка. Руки обпер на столі, як і трійко чоловіків, а тоді раптом випростував їх убік, скидаючи зі столу лікті двох із них. Ті відсунулися від столу, приготувавшись до нападу. Третій, що сидів навпроти Попельського, махнув заспокійливо рукою.

— Ви що, добрих манер не знаєте, хлопці? — спитав Попельський і з жахом помітив, що забруднив собі рукав піджака якоюсь рідиною, що розтеклася на столі. — Не можна так розсідатися! — Він полегшено зітхнув, побачивши, що перед чоловіками стоять рештки горілки, яка не плямує «мундира й честі», як казав колись його дядько, покійний уже австрійський офіцер.

— Спокійно, вар’яти, — проказав той, що сидів навпроти комісара. — Він тілько стругає фуня![7] Такий бардзо фунястий паняґа![8]

— Пане старший! — Попельський був уже в кращому настрої й голосно клацнув пальцями. — Пане старший! Свинячу відбивну, огірки й чвертку! Але дивися, не наплюй під м’ясо, — засміявся він, ляснувши долонею об стіл, — бо я їстиму із цими хлопцями!

— Ми ни голодні, — відповів той, що сидів праворуч від Попельського.

— Тихо, курва, — просичав до нього Попельський і міцно схопив за плече. — Я ж тобі жерти не дам, але він, — кинув поглядом на кельнера, що виходив з-за шинквасу, — не мусить про те знати й тоді мені не наплює! Дзьонсло, — звернувся він до того, що навпроти. — Заспокой своїх кумплів, щоб мені тут не втручалися!

Напомаджений кельнер, убраний у заплямлений смокінг і сорочку без комірця, підійшов до столика й кілька разів мазнув по ньому шматою, яка, здавалося, приросла до його руки. Поставив перед Попельським невелику пляшку з наклейкою «Чиста монопольна», чарку й тарілку з булкою, холодною відбивною й чотирма квашеними огірками. А потім підсунув на стільниці серветки.

— Платити наперед, — похмуро буркнув кельнер.

— Пане старший! — гукнув Попельський, подаючи йому котелок і злотого. — А чарки для моїх друзів?

Кельнер подякував за щедрі чайові й подався за шинквас, немовби не почувши запитання. Повісив котелок Попельського на гачку й почав витирати стійку. Чоловік, якого комісар назвав «Дзьонсло» озвався, і його гучний голос загримів у тиші.

— Без образ, пане кумісаре, але ми з пуліцаями штами ни тримаємо[9]. Ми ни хатраки[10]. Їсти разом ни будемо. Ані я, ані Валерка, ані Альфоник. Ми ни шпиги. Щось пан хтів від мене. Ну, то слухаю. А Валерка й Альфоник будут нас слухали.

Попельський знав про звичай мати свідка під час неформальних розмов поліцейських із представниками злочинного світу. Такі розмови завжди відбувалися в переповнених кнайпах, а свідками були найтупіші й найпринциповіші бандити, які ніколи не брехали своїм і бурхливо реагували, якщо хтось звинувачував їх у шахрайстві. Вони гарантували, що злочинець не є поліцейським шпигом, і всі їм вірили.

— Ну, гаразд, — комісар глянув на спухлі прищаві пики навколо. — Але свідками повинні бути лише ці двоє громадян. — Він раптово підвівся, роззирнувся й гаркнув: — А не вся кнайпа! Ну?! Морди в тарілки!

Осудливе бурмотіння й сичання прокотилося задимленим залом. Попельський усівся й витяг з кишеньки жилета срібного годинника. Відкрив його й перевірив годину. Його організм, як завжди, близько сьомої надсилав сигнал, що час пообідати. Комісар настромив відбивну на виделку й спершу ретельно її оглянув, а тоді відкусив добрячий кавалок. Їжа в кнайпах слугувала лише для однієї мети — підкреслити смак горілки. Кухар і бармен в одній особі, який у «Морському гроті» розставляв на шинквасі яйця під майонезом, холодну ковбасу з такою ж холодною капустою, оселедці, смажену свинину й квашені огірки, анітрохи не дбав про здорове харчування. Ні, він хотів лише зробити приємнішим споживання алкоголю, хоча багато хто із присутніх цього не розуміли й пили без будь-якої закуски. Ці виставлені на шинквасі під скляними покришками завжди несвіжі наїдки, викликали в Попельського асоціації з дівчатами на Містках. Тамтешні повії теж були вже не першої свіжості й охочих на них бракувало.

Комісар налив собі чарку горілки, вихилив її й закусив огірком. За хвилину на його зубах захрумтіла відбивна в сухарях. Він обожнював страви в дешевих кнайпах, хоч інколи вони загрожували розладом шлунка. Довго не ковтав їжу, щоб відчути смак м’яса. Перехилив наступну чарку й роззирнувся залою. Навколо панував галас, хоч і не такий гучний, як тоді, коли він тут з’явився. Злодії й бандити не можуть тепер обговорювати свої щоденні справи, весело подумав він. Відкусив піввідбивної й цього разу пожадливо проковтнув. Витер рота серветкою. Витяг портсигар і закурив «Єгипетські». Він не пригощав своїх сусідів, бо знав, як вони відреагують.

— То я тобі скажу, Дзьонсло, чого я до тебе прийшов.