Марек Краєвський - Голова Мінотавра

— Ну, тоді слухай, Гайнріху, — промовив Мокк, подумавши хвилинку й простягаючи Полерові свою візитку, — якщо якийсь переодягнений педераст приїде на Морґенцайле, то повідомиш мене, гаразд? Неважливо, чи говоритиме він сілезькою, чи мовою апачів, зрозуміло?

— Звісно, — Полер відчинив дверцята авто. — Добраніч, пане капітане!

— Добраніч, Гайнріху, — Мокк засміявся ще голосніше.

А тоді ще раз. Його радісний сміх відбивався луною в автомобілі. Сьогодні, попри все, удача йому сприяла. Спершу він уникнув пастора Кребса, а пізніше знайшов нового інформатора. Непогано, як на один вечір! До дідька якогось там нахабного фамулуса! Добрий дух, еудаймон, підказував йому сьогодні двічі: першого разу, коли він представив Полера камердинерові Ґорсеґнерові «своїм співпрацівником». Удруге, коли візник перепитував Мокка, чи він його не впізнає, і капітан вирішив промовчати. Він утримався від глузувань і завдяки цьому здобув нового цінного інформатора. Якби Мокк сказав те, що збирався, то напевне втратив би Полерову довіру. А хотів він сказати таке: «Чого ти дивуєшся, що я тебе не впізнаю. Гадаєш, легко роздивитися серед купи гною грудки гівна?»

Бреслау, неділя 10 січня 1937 року,

пів на одинадцяту вечора

Мокк не поїхав додому, хоча візит пастора Кребса, напевне, вже добіг кінця. Сидячи в машині, він бездумно придивлявся до групи молодих людей з лижами й рюкзаками, п’яної Бібі, що передражнювалася з Полером, продавця ковбасок, який щомиті відкривав свого казана, щоб спокусити перехожих смаковитим запахом і самому зігрітися гарячою парою. Мокк знав, що ці хвилини тупого споглядання будь-чого завжди закінчуються гарячковими асоціаціями; що ці моменти абсолютної розумової бездіяльності зараз викличуть вервечку образів. Йому не йшлося про якісь оригінальні ідеї, про відкриття, ні, його амбіції були зараз значно скромніші. Він просто хотів ухопитися за одну думку, що зародилася, коли Полер уже готувався вийти з машини, і яку візник пригнітив своїми безкінечними подяками. Мокк глянув на двох офіцерів у чорних плащах і кашкетах з дашком. Вони саме наближалися до вокзалу. Ляснув себе долонею в чоло. Він не міг пояснити собі, чому саме їх вигляд викликав у нього цю асоціацію.

Капітан вийшов з автомобіля й рушив до вокзалу. Не звернув жодної уваги на усміхнену Бібі, її сухоребру подружку й продавця сосисок. Він розглянувся залою, над якою нависало кругле склепіння, і знайшов те, що шукав: таблиці з розкладом руху потягів на цупкому лакованому картоні. Вони висіли, почеплені на рухомому табло. Мокк підійшов до них і почав перекидати. Таблиці стукали одна об одну, викликаючи зацікавлення якогось добродія, чия дурнувата посмішка й почервонілі очі свідчили, що він досі не скінчив святкувати Новий рік. Капітан знайшов потрібну із пообідніми й вечірніми прибуттями потягів на бреславський Головний вокзал. Швидко відшукав поглядом підкреслені розклади руху закордонних потягів. Лише один-єдиний прибував до Бреслау близько дев’ятої вечора, тобто за годину до того, як візник Полер забрав своїх таємничих пасажирок. То був експрес, який курсував через день. Мокк витяг записника з гумовою стяжкою. Старанно занотував на розлінованій сторінці всю інформацію про цей поїзд. Підійшов до іншої таблиці з написом «Відправлення», не звертаючи уваги на п’яничку, який вочевидь хотів попрохати в нього на пиво. Там він шукав довго, доки знайшов номер експресу, який його зацікавив. Потяг відправлявся наступного дня рано-вранці. Мокк занотував усі проміжні станції, а одну з них підкреслив, написавши поруч «кордон». Пригадавши собі хвилини розумової прострації в автомобілі, дописав expressis verbis[6], що слід зробити завтра: «Зателефонувати на прикордонно-пропускний пункт у Морґенрот».

Виходячи з вокзалу, він побачив візника Полера, який шмагав коня. Махнув йому рукою, але той не помітив. Що ж, подумав Мокк, не щодня Полерові трапляється возити Гітлерових посіпак.

В екіпажі, недбало розлігшись і покурюючи цигарки, сиділо двійко есесівців, які нещодавно проминули Моккове авто.

Львів, понеділок 11 січня 1937 року,

сьома година вечора

Мало хто з порядних мешканців Львова знав, що в самісінькому серці міста, серед гарних старих кам’яниць неподалік Ринку, майже під склепінням Домініканського костелу, є місце, що має небагато спільного з добрими звичаями. Кнайпа «Морський грот» знаходилася у внутрішньому подвір’ячку великого будинку на Домініканській 4. Тому, хто збирався його відвідати, загрожували дві небезпеки. Перша з них, небезпека звихнути або й поламати собі ноги, чигала вже в темному під’їзді, який провадив у крихітний двір. Другу небезпеку становили п’яні завсідники кнайпи. Напившись, вони освідчувалися в коханні цілому світові або грабували ближніх. Ба, більше — агресивні п’яні батяри легко сягали по ножа чи й пістолета.

Едвард Попельський не був порядним громадянином. Він добре знав батярів і завжди, йдучи до тієї кнайпи, брав із собою ліхтарика, не кажучи вже про нагана в кишені. Та сьогодні Попельський забув, і те, й інше, тож почувався досить невпевнено. Комісар тримався за стіну й намагався бодай щось розгледіти в слабкому світлі, що досягало з подвір’я, де над входом до кнайпи висіла лампа. Ступав повільно, крок за кроком, намацував ногами слизькі сходинки й занепокоєно дивився на свою ліву руку, якої усе ще не міг повністю розігнути після того, як, упавши два роки тому, зламав собі лікоть. Відсутністю зброї він переймався значно менше. Комісар знав, що його поява в одній з найпаскудніших кнайп стане відразу відомою всім злочинцям на схід від Галицької площі, тобто на Личакові. Тут діяло безвідмовно «бабське радіо», а характерну постать голомозого комісара в котелку й білому шарфі знала кожна дитина. Протягом шістнадцяти років роботи в кримінальній поліції в нього не раз доходило до серйозних сутичок з личаківськими батярами, але жоден львівський бандит при здоровому глузді не ризикнув би напасти на комісара поліції.

Попельський пройшов крізь небезпечний під’їзд, ніде не послизнувшись, але халепи не уникнув. Щойно він опинився на подвір’ї й зробив крок, як відчув, що його вичищений черевик «Саламандра», прегарний модельний черевик за п’ятдесят злотих, потрапив у якусь м’яку липку речовину.

— А холера ясна! — верескнув він, і почав гидливо витирати підошву об бруківку, подумки проклинаючи свою звичку одягатися, наче денді. — Якби я вбрав грубі зимові черевики, не було би проблеми.

Кілька метрів Попельський пройшов, щомиті витираючи підошву об каміння, а тоді опинився під єдиною на подвір’ї лампою, яка тьмяно освітлювала вхід до пивниці, де була кнайпа. Комісар підніс ногу й придивився до черевика. Підошва виглядала досить чистою, але боки були мокрі й забруднені коричневою речовиною. Він чудово знав, у що ступив. Мешканці будинку не раз і не двічі скаржилися до поліції