Марек Краєвський - Голова Мінотавра

На світанку 1 січня 1937 року Ебергарда Мокка повідомляють про те, що в одному із бреславських готелів зґвалтували, покалічили й замордували невідому дівчину. Мокк, який ненавидить Гестапо й переходить працювати до Абверу, швидко встановлює, що сліди вбивства провадять до Львова, де він співпрацюватиме з комісаром Едвардом Попельським. У ході розслідування виявиться, що вони мають чимало спільного, а Львів відкриється Моккові як місто вродливих жінок, небезпечних провулків та численних кнайп і ресторанів…
Переклад з польської Божени Антоняк

Краєвський Марек

Голова Мінотавра

Моєму світлої пам’яті дядькові, Міхалові Обложу, який перший розповів мені про Львів часів своєї молодості

Вхід до лабіринту

Я знаю такий собі лабіринт (…), що складається із прямої лінії. На цій прямій заблукало вже стільки філософів, що легко може заблукати й звичайний детектив

Хорхе Луїс Борхес, Смерть і бусоль

Львів, вівторок 9 травня 1939 року,

п'ята година ранку

Над Старим Ринком займався світанок. Рожеве сяєво просочувалося між злиденними ятками, у яких баби розставляли свої баняки з борщем і варениками; воно лягало на бідонах з молоком, що їх жидівський гендляр тягнув на двоколісному візку з молочарні Естери Фіш; заломлювалося на козирках кашкетів батярів, які стояли в підворіттях і ніяк не могли вирішити, чи йти вже спати, чи зачекати, доки відчиниться поблизький шинок, де можна гальбою пива втамувати спрагу після перепою. Відблиски вранішньої зорі спадали на сукні двох дівчат, які не дочекавшись уночі жодного клієнта, мовчки поверталися зі своїх робочих місць на Містках, аби за хвилину зникнути в під’їздах на Миколайській та Смерековій, де в убогих кімнатках винаймали ліжко за ширмою. Чоловікам, які квапливо сунули через Високий Замок до горілчаного заводу Бачевського, рожеві промені засліплювали очі, та вони на них не зважали, утупивши погляди в бруківку, наддавали ходу, а від їхніх швидких рухів шурхотіли в руках торбинки із хлібом та цибулею. Ніхто із львівських вуличників чи робітників не висловлював захоплень рожевоперстою Еос, яка осявала трикутний дах шпиталю Сестер Милосердя, ніхто не замислювався над циклічністю природних явищ, ніхто не аналізував ледь помітних змін чи розмаїття світанкових відтінків.

Підкомісар Францішек Пірожек, як і його земляки, був далекий від захоплення поетичними красотами. Проїжджаючи Казімежовською в новенькому поліційному «Шевроле», він напружено й уважно придивлявся до мешканців цього робітничого району. Пірожек дошукувався в них якихось ознак особливого занепокоєння, роззирався за групками людей, які б жваво щось обговорювали або, озброївшись якимись знаряддями, скупчувалися в небезпечний тлум. Таких, що самі б хотіли лінчувати злочинця. Він нікого не помітив ані на Коперника, ані на Легіонів. Не побачив і зараз. Підкомісар поволі заспокоювався, а його полегшені зітхання ставали чимраз голоснішими. Ніщо не віщувало якоїсь колотнечі. Яке щастя, подумав він, проминаючи Великий театр і припарковуючи авто біля аптеки на Жолкевській 4, що це жахіття виявив аптекар, розсудливий раціоналіст, який не буде бігати подвір’ям і верещати, доки всі навколо не попрокидаються!

Пірожек вийшов з автомобіля, озирнувся й відчув, як йому стискається горло. Постать дільничного перед аптекою не залишилась непоміченою тутешніми мешканцями, які його оточили й голосно, ба, навіть доволі зухвало й безцеремонно обговорювали присутність захисника порядку. Той поглядав на них суворо з-під козирка свого кашкета й час від часу робив грізну міну, ляскаючи долонями по палиці, що висіла в нього на поясі. У цьому районі поліцейські не були в пошані. Бувало, що вони ходили посеред вулиці, аби їх не затягли до під’їзду й не відлупцювали. Тож дільничний з III комісаріату зрадів, побачивши Пірожека, козирнув йому й пропустив до аптеки. Підкомісар знав, куди треба йти. Він попрямував за аптечну ляду, на якій стояв допотопний телефон, пройшов крізь темний передпокій, зачепився за ящик, у якому лежали заіржавілі аптечні ваги, й увійшов до кухні в помешканні, де жив аптекар з родиною.

Якщо аптекар, пан Адольф Ашкеназі, поводився, як і гадав Пірожек, надзвичайно спокійно, то його дружина геть була не при собі. Сиділа біля столу, стискаючи тонкими пальцями папільйотки, які робили її схожою на лижника в шоломі, і голосно ридала, здригаючись усім тілом. Чоловік обіймав її за плечі й підсовував до вуст склянку, у якій були, судячи із запаху, валеріанові краплі. На вогні підстрибував чайник. Пара осіла на шибках, і це заважало підглядати роззявляці, якого не встиг відігнати дільничний. Задуха була неймовірна. Пірожек зняв капелюха й витер хусткою чоло. Пані Ашкеназі втупилася в нього з таким непідробним жахом, наче побачила дідька, а не жвавого рожевощокого поліцейського, що викликав загальну довіру. Пірожек буркнув якесь привітання й пригадав телефонну розмову з паном Ашкеназі півгодини тому. Аптекар розповів тоді все дуже спокійно й докладно. Отож Пірожекові не довелося зараз його перепитувати, та ще й у присутності переляканої дружини й ґаволова, що приклеївся носом до шибки.

— Де двері на подвір’я? — запитав Пірожек.

— Через передпокій і до кінця, пане пуліцаю, — несподівано відповіла пані Ашкеназі.

Не замислюючись над раптовою активністю дружини аптекаря, Пірожек знову вийшов у темний передпокій. Крізь ще одні двері долинало голосне похропування. Мабуть, малі діти, подумав він, вони завжди міцно сплять, їх не розбудить навіть смерть, яка володарює навколо.

Грузьке подвір’я із трьох боків було оточене будівлями. Від вулиці його відокремлював залізний паркан, до якого не давав підійти дільничний. Довкола стояли обдерті будинки із внутрішніми балконами. На щастя, більшість мешканців ще спала. Лише на другому поверсі сиділа сива жінка на ослінчику й не зводила очей зі старшого сержанта Юзефа Дулапи, який стояв біля нужника й курив цигарку. «Я вийшов за потребою», — Пірожек подумки відтворював телефонне повідомлення Ашкеназі, — «і виявив у нужнику щось жахливе».

— Добридень, пане комісаре, — привітався Дулапа й розчавив черевиком недокурок.

— Що ви робите, Дулапо! — вигукнув Пірожек, аж старенька на балконі підстрибнула. — Це місце злочину! Плюньте на недопалок і сховайте його до кишені! Не знищуйте мені слідів, холера ясна!

— Слухаюсь! — відказав Дулапа й почав шукати недокурок під ногами.

— Ну, де воно? — вимовивши цю фразу, Пірожек відчув до себе відразу. Не можна казати «воно» про мертву людину. — Де тіло? — виправився він. — Ви, бува, його не чіпали? Показати пальцем і дати мені ліхтарика!

— У нужнику, будьте обережні, пане комісаре. Там лежать бебехи, — прошепотів занепокоєний старший сержант, а тоді докинув іще тихіше, подаючи ліхтарика. — Пане комісаре, без образ, але то справа страшна. Якраз для комісара Попельського.

Пірожек не образився. Він уважно оглянув вологу чорну землю, щоб не знищити якихось слідів. Тоді підійшов до нужника й відчинив двері. Від смороду перехопило подих. Від картини, яку він угледів у рожевому світанковому промінні, йому потемніло в очах. Краєм ока комісар помітив, як старенька перехилилася з балкону, аби зазирнути до нужника. Він захряснув двері.

— Дулапо, — промовив, вдихаючи смердюче повітря, — приберіть-но з галерейки цю стару.

Старший сержант поправив гаплик на комірі й попрямував у бік сходів зробивши грізну міну.

— Гей, дрипцю,