Марек Краєвський - Голова Мінотавра

Може щось знаєш про напад на ту стару жидівку на вулиці Ґенсій? — він пильно подивився на чоловіка, що сидів vis-a-vis. — То не був звичайний кишеньковий злодій. Хтось пограбував її й побив.

— Я ніц про те ни знаю. Але знаю щось інше…

— А що?

— То вас, пане кумісаре, засмутить, — Дзьонсло закурив свою самокрутку. — Йдеться про вашу доньцю. Вона є в недоброму товаристві.

Коли Едвард Попельський відчував, що хтось має намір сказати погане про сімнадцятирічну Риту, він умикав особливий захисний механізм. Миттєво перед його очима виникала сценка із середини двадцятих років. Спокійний вечір, місто під товстою сніговою периною, вечірня служба Божа в костелі святої Марії Маґдалини біля бібліотеки Баворовських. Він стоїть у натовпі із трирічною Ритою. Радіє, що дитина на диво спокійна, що дівчинка не гасає по всьому костелі й не галасує, наражаючи його на осудливі погляди старих, наче смертний гріх, пань, як колись сказав про них Болеслав Прус. Він уже не сердиться на малу за те, що вона не відповідає під час меси латиною, чого він її нещодавно вчив, що не співає колядок, хоч вони з Леокадією прохали її про це під час останнього святвечора. Він щасливий, незважаючи на дошкульне похмілля після новорічної забави, бо Рита стоїть чемно й навіть не вимагає, аби її посадили на лаві. І тоді лине колядка «Тиха ніч», яку він завжди співав Риті перед сном, протягом усього року, незалежно від того, чи то був Великий піст, Різдвяний піст чи Великдень. Це була улюблена пісня малої. І зараз, коли органіст виграває прегарне «спочиваа-ає в ти-и-ихім сні», Попельський відчуває, як дівчинка притуляється до нього. За мить вона опиняється на батьківських руках і притискається розпашілою щічкою до його свіжопоголеного обличчя… Не співає, не пустує й цілує батька в мокру від сліз щоку.

Коли Попельський згадував той вечір, він був готовий пробачити доньці все, навіть те, що вона матиме п’ять двійок за семестр, причому одну з латини, отриману за власним бажанням у вчителя з янгольським серцем, доброго знайомого її батька. Ця мить з минулого, одна з найкращих у його житті, давала йому можливість приготуватися до захисту. Коли він сподівався якогось нападу на Риту, то завжди пригадував собі цю сцену. Цей спомин був для нього, наче щит. Одначе досі претензії висловлювали вчителі, репетитори, гімназійний катехит або ж продавчиня з поблизької крамнички колоніальних товарів, якій Рита могла щось неввічливо відповісти. І тоді він знову пригадував давню картину. Відкидав звинувачення, виправдовував доньку, робив неможливими будь-які домисли. Зараз ця картина з’явилася знову, але вона була тьмяною, спотвореною, ледь помітною, наче в імлі. Мала Рита в цьому новому спогаді не цілувала батька. Вона наблизилася до його обличчя, щоб боляче вкусити. Те, що він почув, не було звичайним звинуваченням, яких Попельський досить наслухався за останні роки. Ці слова вимовив Фелек Дзьонсло, грізний бандит, якого підозрювали в тому, що він утопив свою нешлюбну дитину в нужнику.

Попельський відчув, як поголеною головою спливають струмочки поту й глянув на чоловіків, що сиділи круж столу. Ті зловтішно всміхалися. Вони знали те саме, що й Дзьонсло й задоволено споглядали, як Лиссий витирає серветкою голову й червоніє.

— Ну, то розповідай, Дзьонсло, — Попельський відсунув від себе тарілку з недоїденою відбивною. — Усе по черзі.

— Я розкажу все, як на сповіді, — Дзьонсло глянув на Валерка й Альфонка, а ті кивнули головами. — То було в четвер. Ми собі фест[11] випили, а надвечір тра було похмелитись. Як переп’єш, то тра клин клином вибивати, нє? Клин клином, — і батяр зареготав, а двійко кумплів вторували йому. — Файно. Ну, то гуляємо до Вацьки на Замарстинівську, бо вуна на борг дає. А там горілка сі лєє. Сидять троє силачів із цирку, ну, з того, шо на свята вистави мав, а з ними дві біні[12], йой, перепрошую, дві панни. Намальовані, аліґанцко[13] вбрані. А за ширмою сміхи, писки, крики… Ну, кажи, Альфонку, добре я повідаю?

— Силач шурував там дзюню[14], жи фест, — буркнув Альфоник.

— Ідна з тих панночок, — повільно проказав Дзьонсло, — рихтиґ[15] при столі, не за ширмов, то була рідна доньця пана кумісара.

Запанувала мовчанка. Бандити, усміхаючись, дивилися на Попельського. Йому здавалося, що всі навколо здіймають догори чарки й п’ють за здоров’я розпусної сімнадцятирічної Рити. Налив собі третю чарку, спорожнивши пляшку. Пив маленькими ковтками. Комісар хотів, щоб горілка пекла його, щоб ця палюча рідина, яка дерла горло, була наче кара за всі провини, що їх він припустився як батько. Закурив чергову цигарку, хоч попередню докурив лише до половини. У роті з’явився квасний присмак, ніби він хильнув оцту. І тоді Попельський відчув сморід. Відсунувся від столу, підніс свічку й глянув на черевик. На ньому налипла смердюча грудка. Він не витер добре підошву. То було гівно. Повільно відставив напівпорожню чарку й старанно повитирав серветкою мокрі кола на стільниці. І тоді завдав удару через стіл.

Почувся легенький хрускіт, і Попельський побачив кров, що хлюпнула на стіл, і тарілку з рештками відбивної. Валерко й Альфоник відскочили від столу й сягнули до кишень. Комісар навіть не глянув на них. Схопив Фелька Дзьонсла за чуприну, притис його пикою до столу й усією вагою наліг тому на голову. Якщо не зламав йому носа раніше, то без сумніву зробив це зараз. Фелек навіть не застогнав. Він тихо лежав на столі, а навколо його голови повільно розпливалася кров. Ураз бандит відчув біля себе горілчаний подих комісара.

— А тепер скажи, що то все брехня, — просичав Попельський. — Скажи, що це неправда. Що там не було моєї дочки з тими циркачами. Скажи, щоб усі почули.

Незважаючи на бійку, думки комісара прояснилися. Він уже міг передбачити, що станеться далі. Знав, що від Фелька нічого не почує. Бо він не взяв до уваги одне: Фелек Дзьонсло був справжнім батяром, який ніколи не відмовлявся від того, що сказав раніше при свідках. Попельський міг зараз задушити його, але не почув би заперечення вже сказаного. То була справа честі. У свою чергу, комісар теж не міг зараз вийти із кнайпи, бо втратив би в цих людей будь-яку повагу. Це теж було справою честі.

Комісар ухопив Фелька за комір і потяг за собою до виходу. Той, не опираючись, піднімався сходами. Попельський тримав його подалі від себе, намагаючись не забруднити кров’ю свого костюма. Його супроводжували сповнені ненависті погляди. У цьому не