Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Розділ 12. Усі дощі — про мене

Я сиділа в таксі, дивлячись, як краплі дощу ковзають по вікну, мов сльози на склі.
Ніч накрила місто тихим покривалом, але всередині мене все кричало. Я не знала, що скаже Стас. Не знала, що скажу я. Та я мусила дізнатись — є ще щось між нами чи вже тільки тиша.

Коли вийшла з машини біля будинку, дрібний дощ приємно освіжав обличчя.
Під’їзд здавався знайомим, і водночас чужим. Моє серце щеміло так, ніби знало більше, ніж я сама. Я дістала ключі й обережно відчинила двері.

У коридорі пахло чужими парфумами.
На підлозі — жіноча сумочка, лаковані туфлі. Не мої. Не Машині.

Я застигла.
Грудка зросла в горлі.

Кілька кроків — і я почула її сміх. Високий, вульгарний, безтурботний. Потім — тихе, задихане хрипіння. Стони.
З нашої спальні.

Ніби весь світ зупинився. Я не дихала.
Я не хотіла вірити. Але ноги несли мене вперед.

Я штовхнула двері.

На нашому ліжку, де я спала п’ять років, де мріяла про дитину… Стас. І Альбіна.
Гола. Засміяна. На ньому.

— Стасе… — мій голос був майже беззвучним. 

Він повернув голову. Їхні очі зустрілися з моїми.

Мить тиші.

Я розвернулася й побігла з квартири, як сліпа. Сльози затоплювали очі, руки тряслися, я не могла вдихнути. Вибігла на вулицю під дощ — тепер уже сильний, пронизливий, але я не відчувала холоду.

— Ніка! — Стас вискочив у коридор, накидаючи лише штани. — Ніка, стій!

Я бігла, не оглядаючись. А потім відчула, як він схопив мене за руку.

— Відпусти! — закричала я крізь сльози. — Як ти міг?! ТИ?! З нею?!

— Ні, ні, це… це сталося випадково… я був злий… самотній… — лепетав він, наче хлопчисько, якого спіймали на брехні.

— Ти зрадив мене! — мій голос був майже криком. — Я все ще любила тебе, я йшла поговорити… ми могли все врятувати…

Він мовчав.
Навколо нас була ніч і дощ.
Ніхто не зупинявся, ніхто не дивився. Місто жило, а моє життя валилось в безодню.

— Я… Я помилився… — його голос зломився. — Я не хотів…

— Ти не хотів?! — я відступила. — Ти знав, що я в мами. Знав, що повернуся. І привів у наш дім… Її!

Я дивилась у його очі. І там не було нічого — ні каяття, ні болю, ні любові.
І тоді я зрозуміла.

Це кінець.

Я розвернулася й пішла.
Під зливою, босоніж, без парасолі. Але тепер я знала: я більше не повернуся. Не до цього дому. Не до цього чоловіка.

Дощ зливався з моїми сльозами. Але в кожній краплі я очищувалась. Бо після болю завжди приходить нове.

І я — ще знайду себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍