Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

Дівчата стояли в підземному сховищі, яке було досить освітленим і сухим. Ні Зоряна, ні Мілана останні півтора року не потрапляли у міські укриття, тому почувалися трохи дивно. Велика кількість різного люду, дехто навіть з кішками у спеціальних кошиках. А ось дівчинка тримає коробочку з віконечком, крізь яке визирає пухнаста мордочка з двома великими зубами.

− Хто це у тебе тут заховався? − Мілана присіла біля дівчинки і обережно нахилилася до клітки.

− Мій Патрончик, − відповіло дівча, якій на вигляд було років п'ять.

− Ого! Неначе пес Патрон, − із подивом сказала Мілана і продовжила майже шепотом, − а він теж у тебе рятівник.

− Ще ні. Він тільки вчиться моїм командам, − серйозно відповіла господарка руденького клубочка.

− Який милющий хом'ячок, − тут вже підключилася до розмови Зоряна.

Дівчинці очевидно не дуже сподобалося таке звернення до її улюбленця. Бо одразу ж прикрила коробочку руками і підсунулася ближче до старшої жінки.

− Вибач, будь ласка, ми не хотіли образити твого друга, − Мілана спробувала повернути прихильність дівчинки. Вибачливо подивилася на жінку, що пригортала до себе дівча.

− Нічого. Не переймайтеся так. Моя внучка не дуже компанійська. І так дивно, що заговорила з вами. Відколи тато пішов зі своєю бригадою розміновувати Харківщину, закрилася в собі. Так ніби щось тямить з того саперства. Цього пухнастика вона знайшла після недавнього ракетного обстрілу. Напевне, загубився або хтось випустив. В нас жилий масив. Тут багато домашніх тварин. Але після кількох прольотів з'явилися безхатченки. З різних причин, − бабуся притихла.

Дівчата кивнули з розумінням і відійшли трішки в сторону. В приміщенні були лавки, стільчики. Але туди помістилися або літні люди, або жінки з маленькими дітьми. Ніхто не штовхався, не панікував. Молодь сиділа в своїх ґаджетах. Хтось навіть читав книгу, газету. А он ведеться жвава розмова. Життя продовжується.

Пройшло вже більше години. Сигналу відбій тривоги ще не було. Злетіли літаки МіГ-31К − носії ракет типу "Кинджал".

− В цьому укритті завжди багато людей? − не витримала довгої мовчанки Зоряна. Запитала наче саму себе, не очікуючи від когось відповіді.

− Залежить від пори доби. Вдень більше, вночі менше, − відповів молодий чоловік в поліцейській формі.

− Ясно, − коротко відповіла Зоряна, уже шкодуючи про своє запитання.

− Просто це укриття ближче до магазинів та ігрових майданчиків. Вночі переважна більшість спускаються до сховищ поряд зі своїми будинками. Є у нас декілька сховищ в підвальних приміщеннях самих будинків, − офіцер явно був радий продовжувати свої пояснення. − Ви, напевне, приїжджа?

− Так. Я із Західної України. Тут по справах, − швидко відрапортувала Зоряна.

Поліціянт посміхнувся і більше нічого не сказав дівчині. Та й не дивно. Вона виглядала як школярка, що раптом порушила тишу у класі. Спершу вигукнула, а потім збагнула, що то зайве.Зоряна тепер не знала, куди повернути чи взагалі протиснутися в інший кінець приміщення. На додачу Мілана знову присіла до дівчинки з хом'яком. Тож нічого не залишалося, як дістати телефон і вдати зосереджений вигляд.

− Як твій Патрончик почувається? Йому тут добре? Він у тебе сміливий? − Мілана дивилася на тварину, хоч боковим зором ловила кожну міміку на кругленькому личку з великими сірими очима. Чи то професійна звичка, чи людське милосердя тягнуло вчительку до маленької україночки, в серденьку якої уже стільки дорослої туги.

 − Він дуууже сміливий, − впевнено сказало дівча.

− Я так і подумала. Пес Патрон теж сміливий.

− Я знаю. І мій Патрончик теж буде допомагати таткові. От побачите, − сіроока дівчинка ще більше відкрила свої очі і зазирнула прямо в душу своєї дорослої співрозмовниці.

− Ти теж дуууже смілива. І розумна. А ще дуже хороша людина. Твій Патрончик точно щасливий бути в твоїй компанії, − Мілана розмовляла з крихіткою як із дорослою. І видно, що дівчинці це подобалося. Вона вже не така маленька, щоб сюсюкалися з нею.

Невдовзі пролунав відбій тривоги. Люди почали виходити з укриття. Мілана ще деякий час поспілкувалася з Ілоною. Дівчинка довірилась своїй випадковій знайомій і навіть запросила до них у гості. Мілана щиро подякувала і обмінялася з бабусею номерами телефонів. Так просто забути цю зустріч не можна. Обов’язково будуть на зв'язку.

− Пане офіцере, дякую за роз'яснення, − уже на виході випалила Зоряна. Вона не хотіла, щоб працівник поліції запідозрив у ній якусь порушницю закону. Тому вирішила ввічливо розпрощатися.

− Завжди на службі в чесних громадян, − щиро посміхнувся чоловік і попрямував нести свою службу закону та порядку.

− З тобою що? − Мілана взяла сестру під руку. Пора шукати транспорт і їхати в домовлене з Андрієм місце.

− Сама не знаю. Якийсь він дивний. Такий прискіпливий.

− Це ти зараз про кого?

− Не зважай. Дзвони Андрієві. Давно час перекусити.

Зоряна думала, що всі в укритті чули її розмову з поліціянтом. Вперше у неї була така реакція на людей у формі. Сама ще не збагнула, що трапилося. Тому вдаватися в деталі і пояснювати сестрі зараз не на часі.