Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

Київ. Вона не була тут майже два роки. Скільки спогадів враз з'явилося у голові. Чудові студентські роки з виступами їх аматорського театру, конференціями, поїздками мальовничою Україною. Посиденьки з одногрупниками в кав'ярні, коли з'являлися "вікна" між парами. А прогулянки Дніпром на катері... На другому курсі гайнули на вихідні з палатками на лівий берег. Вирішили освіжити голови перед літньою сесією. Факультет МІФів це вам не жарти.

Батьки переконували обрати більш жіночний напрямок. Але легкого навчання Мілана не хотіла. Ставила перед собою виклики ще у шкільні роки. Якщо інші змогли, то і вона зможе. А якщо до цього часу ще ніхто такого не робив, значить, вона буде першою. Успішна здача ЗНО гарантувала Мілані широкий вибір вищих навчальних закладів. Пріоритетним для неї став Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. Факультет математики, інформатики, фізики обіцяв відкрити цікавий світ науки. Історія університету, його традиції, студентське дозвілля − все це укріпило впевненість дівчини у своєму виборі.

В столиці Мілана зустріла своє справжнє кохання. Вона вже тоді працювала в приватному ліцеї з поглибленим вивченням математики та інформатики. З Андрієм познайомилася на конкурсі юних винахідників. Точніше тоді вперше його побачила. Він був у журі, як представник наукового товариства. Високий, атлетичної статури, з неймовірною посмішкою.

По-справжньому знайомство відбулося на катку. Її однокласник і друг дитинства Михайло запросив на ковзани. Сказав, що збирається весела компанія, а вони вже давно не бачилися. Здивуванню дівчини не було меж, коли у тій компанії побачила Дужого Андрія Тарасовича. Який по всій імовірності теж її запам'ятав. З Михайлом Андрій познайомився через спортивні змагання ще в шкільні роки. А коли знову перетнулися уже в студентські часи, то так зв'язок і підтримували. Періодично збиралися на поїздку в Карпати, підкорили чимало лижних трас.

Після катка зустрічі Мілани та Андрія стали частішими. Невдовзі зізналися у великій симпатії, почали зустрічатися як пара.Все промайнуло в пам'яті Мілани як один день. Тепер Київ виглядав по-іншому. Куди зникла та весела метушня? Уже не видно безтурботності на обличчях дітей, які гралися на майданчиках. Тривожність в очах дорослих. Тривога...

Звуки сирени остаточно вивели дівчину із роздумів, повернули до реальності.

− За метрів 200 знаходиться укриття. Я підвезу вас ближче і висаджу там. Вибачайте, дівчата, але доводиться змінити місце висадки, − водій став зосереджено шукати коротший шлях.

− Безпека перед усім, − Зоряна, яка нарешті витягла навушники і відключила телефон, швиденько спаковувала свої пожитки.

− Невже звуки сирени пробралися до твоїх вух? − посміхнулася Мілана, щоб зняти відчуття напруги.

− Ще на під'їзді до Києва включила сповіщення, щоб бути в курсі реального світу, − сестра покрутила в руці телефон.

− Бережіть себе, Олександре, − уже вискакуючи з авто, гукнула Мілана.

− Шануйтеся, − відказав водій і рушив, щоб уникнути затору.

− Швидко сюди, − показала на двері Зоряна, де з великими літерами височіла табличка "Укриття".

Навіть без напису було зрозуміло, куди ховатися. Дорослі та діти з сусідніх будинків поспішали в одному напрямку. Усі розуміли цінність кожної секунди.