Євгенія Чернюх - Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх

Розділ 7

Психологи стверджують, що до нас відносяться інші так, як ми дозволяємо. Невже я справила враження шльондри? Чи це той немудрий йому шось наговорив?

 В будь-якому випадку, пелена зачарування новим однокласником розсіялася, як туман під ранковим сонцем. Матвій Павлович був правий. Тут нікому не можна довіряти.

Роздратування змушувало мене невтомно розбирати свої речі красиво розкладаючи все по місцях. Не минуло і двох годин, як воно вимотало мене настільки, що я без сил упала на ліжко. Шлунок нагадав, що ми не снідали.

Аби заглушити неприємні емоції хотілося чогось гострого. В ідеалі – це вермішель швидкого приготування. Та мама мені її не дозволяла. Тільки... якщо я добре замету сліди, то цей секрет помре зі мною.

Недалеко від дому був мінімаркет, де я набрала ще і солодощів. І чіпси. Увімкнувши на ноуті серіал про серійного вбивцю, я залила окропом вермішель приготувавшись чілити.

Та біда прийшла звідки не чекали. Вхідні двері раптово гримнули. Все. Спіймали на гарячому. Навіть, якщо б я встигла висипати все у мусор, то запах так швидко не виженеш. Залишається іти здаватися на милість матері...

Я вже почала прокручувати в голові слова виправдання, як на кухню зайшов... Костянтин.

- Китайська лапша? – він скривився. – Я думав, твоя мама повернена на здоровому харчуванні.

А мовчала не знаходячи, що відповісти.

- Аааааа... Їх же не буде сьогодні. – він вмить склав два до двох. – Ще один брудний секретик?

- Я... Я просто не вмію готувати. – промямлила відступаючи назад.

- Холодильник повний готової їжі. – він підходив ближче.

- Добре. – я видихнула. – Що ти хочеш за своє мовчання?

Він хижо посміхнувся. Зняв краватку і кинув на стіл. Я вперлася дупою об підвіконня. Хлопець продовжував повільно ступати вперед. Поки між нами не залишилося менше метра.

- Я хочу... – протягнув.

«Щоб ти зібрала речі звалила назад у свою провінцію» – подумала я. А що ще? Грошей у мене немає. Заплатити натурою? То у нього он яка білявка є. Я на її фоні бліда міль.

- Я буду мовчати за умови, що ти... – я напружилася. Його важкий погляд був такий серйозний, що мені реально стало лячно. – Поділишся зі мною.

Я не одразу зрозуміла про що він говорить. Та інстинктивно розслабилася побачивши на його обличчі легку посмішку.

Але як тільки до мене дійшло чого він хоче, я побігла у свою кімнату і знайшла у шафі ще одну заховану пачку.

- Я починаю тебе боятися. – іронічно хмикнув спостерігаючи за моїми діями.

Серіал виявився справді цікавим і спустошивши тарілки ми перемістилися у вітальню на диван. Звісно із чіпсами та цукерками.

У мене було до нього багато запитань. Та я не наважувалася їх озвучити. Між нами лише встановилося хитке неоголошене перемир’я. Час від часу ми ділилися думками стосовно фільму.

Зараз, у футболці і шортах, жуючи чіпси, він виглядав зовсім дитиною. Добрим і безобідним. Та я знала, що це дуже оманливий образ. Тому, краще хай думає, що я граю за його правилами.

На шостій серії мене почало хилити у сон. Фінал історії затягувався. Рот все частіше позіхав. Ми повільно переходили у напівлежаче положення і зрештою наші плечі уже міцно притискалися. Цього разу від нього пахло не алкоголем, а приємним ненав’язливим чоловічим парфумом. Це заспокоювало. І ще більше присипляло.

Прокинулася я від крику мами. Не одразу зрозумівши, що відбувається, повільно піднялася. Моя щока прилипла до футболки Кості. Матінко! Я його обслинила. Кров наповнена відчуттям сорому хлинула до обличчя. Навіть те, що говорила мама відійшло на другий план. Навколо валялися пачки від чіпсів, фантики від цукерок, пляшки від коли...

Мама щось твердила про те, що ніхто не піднімав слухавки. А я навіть не знала де мій телефон. І тут найголовніше:

- Мішель, ти що їла китайську лапшу? Тобі ж не можна! Ти ж знаєш, які наслідки можуть бути! – гіперопіка мами часто не знала кордонів.

В дитинстві у мене був незначний дерматит. Лікар сказав не вживати у великій кількості гострої їжі. Ну я і не зловживала. Тільки інколи. І проблема не повторювалася. Та схоже стрес із переїздом відбився на всіх.

- Це я їв локшину. – спокійно промовив Костянтин. – Вона їла цукерки.

Я здивовано повернула до нього голову. Та він на мене не дивився більше. Просто позбирав папірці і пішов до себе.

Дядько Ігор заспокоїв маму, мовляв нічого страшного не сталося. Всі живі здорові.

Вислухавши лекцію про те, як важливо відповідати на дзвінки, забрала ноут і також пішла у свою кімнату. Вперше з моменту переїзду я так добре виспалася. Годинник показував одинадцяту вечора, а сонливість, як корова язиком злизала. Серце в грудях не переставало мчати, намагаючись обігнати думки не даючи мені спокійно видихнути.

Прийнявши душ я висушила волосся і одягнула найкращу піжаму. Темно-червоні атласні шорти та топ. Глянувши в дзеркало, зрозуміла, що якось надто відверто. Тому накинула ще і довгий халат з того ж набору.

Кілька хвилин я стояла збираючись з думками, то збираючи волосся, то розпускаючи. Зрештою залишила вільно спадати на плечі. Глибоко вдихнувши я таки постукала у двері Костянтина. Тільки мені ніхто не відповів. Спить? Давши собі ще один шанс я натисла на ручку заглядаючи у кімнату.

Воронівський сидів на підлозі серед безлічі розкиданих світлин. Біля нього стояла настільна лампа, що тускло світила. Його волосся було зкуйовджене і заступало обличчя.

- Можна? – тихо запитала.

- Ні! – його крижаний тон змусив мене зробити крок назад.

- Я просто хотіла подякувати. – мій голос тремтів. – За те, що фактично взяв усе на себе.

- Ти вважаєш... якщо я поняньчився з тобою дві години... – між його фразами були великі паузи, ніби щось не давало йому говорити. – Бо мене змусили батьки... То маєш право вриватися до мене посеред ночі. І ми будемо найкращими друзями?

- Я... батьки змусили? – мій голос практично осів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍