Євгенія Чернюх - Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх

Розділ 6

Людей завжди лякає невідомість. Тому вони стараються або уникнути її, або пізнати.

Як тільки ми вийшли з кабінету однокласники поділилися на два табори. Одні спокійно пішли на вихід. Інші ж обступили мене, як музейний експонат.

Мій братик оперся на підвіконня неподалік спостерігаючи за всім мовчки.

- І звідки тебе до нас принесло? – блондинка зверхньо розглядала мене заклавши руки на грудях.

- Напевне тебе це шокує... Але я прийшла сюди... – я понизила тон змушуючи всіх прислухатися. – З іншої школи.

Всі зареготали зиркаючи на блондинку.

- Думаєш, що ти найрозумніша? – вона розчервонілася від злості. – Ти навіть не уявляєш куди попала. – розвернувшись на високих підборах вона підійшла до Костянтина і вхопивши його за руку потягнула до виходу.

Її слова ехом прокотилися по мені. Щось під ребрами неприємно шкрябнуло. Я не збиралася нариватися на проблеми. Взагалі, я планувала бути максимально невидимою, аби спокійно закінчити цей рік.

Не получилося...

Я не конфліктна людина. Але будучи досить емпатичною легко зчитувала емоційний стан інших. А тут така неприкрита ворожість. От і вирвалося. Хоча вона мені не сподобалася з першого погляду.

- Не звертай увагу на Іру. У неї осіннє загострення. – махнув рукою Роман. – Ходи, я тобі все покажу.

Він простягнув мені свою руку дивлячись прямо у вічі. Очі в нього були дуже красиві. Чисті, блакитні... Як карпатські озера. Так і шепотіли «довірся». Кілька секунд повагавшись я таки вклала свою долоню у нього. І чомусь розхвилювалася.

- Ти тепер живеш з Воронівським.

Не знаю чи це було питання чи ствердження. І звідки в нього ця інформація. Я різко зупинилася уважно на нього подивившись.

- Ми з Костею найкращі друзі. – м’яко пояснив не випускаючи моєї руки. – Просто він описував тебе дещо інакше.

- Відьмою, коброю... – я хмикнула. Неприємно.

- Ну не так прямо, але... недалеко. – посмішка в нього теж була розкішною.

Зачіска в стилі old money, спортивна виправка... видавали особу аристократичної крові. Не пам’ятаю, коли мені останній раз так подобалася чоловіча зовнішність. Хоча... з ним треба бути обережною. Якщо він справді друг Кості.

Ми пішли далі оглядати нові володіння. Чим більше він розповідав про ліцей, однокласників, те, чим вони займаються, позакласну роботу, тим сильніше мені здавалося, що я потрапила у якийсь низькопробний американський серіал про підлітків. Футбольна команда, дівчата черлідери, акторський гурток, конкурс міс і містер Титан, численні конкурси з іншими ліцеями, вечірки... А коли вчитися?

Схоже, я не впишуся в їх тусовку.

- Ми домовилися відсвяткувати перше вересня в одному із закритих гольф-клубів. Всі наші вже там. Ти з нами? Чудова можливість влитися в колектив.

Обійшовши основні кабінети ми вийшли до воріт.

Закритий клуб? Скільки ж там вхід...? Дядько Ігор, звісно, відкрив мені особисту кредитну карту... Але так нахабно користуватися його добротою я не могла.

- Ми два дні тому тільки переїхали. Ще є багато коробок, які треба розібрати. Тому... Я не можу.

Він кивнув запихаючи руки у кишені. Треба було прощатися. Стало якось некомфортно.

- Дякую за екскурсію і... що витратив на мене стільки часу.

- Це не витрати. Це інвестиції.

- В якому сенсі? – я нахмурилася.

- В тому, що будь-яке знайомство можна перетворити на взаємовигідну інвестицію, якщо правильно ним скористатися. Так говорить Дяків. Наш класний...

- Аааа... – я все одно не зрозуміла, що він мав справді на увазі. – Ну добре... Мені пора. – забравши від нього свій рюкзак я пішла у бік парку.

- Стій!

Озирнувшись, я побачила, що він біжить до мене.

- Я тебе проведу. – стягнув з мого плеча рюкзак і закинув на свій.

- Мені тут недалеко. – легко запротестувала.

- Я знаю. – і схопивши за руку потягнув на бруковану стежку.

Дорогою зателефонувала мама аби повідомити, що їх з вітчимом не буде до пізнього вечора.

- Костянтин теж прийде напевно аж під ранок. – додав Роман.

Я лише стиснула плечима. Чудово. Самотність мене не лякала. Наодинці із собою мені ніколи не було нудно. А після переїзду це взагалі стало розкішшю.

- Може я зайду? – запитав, коли ми зупинилися біля парадного входу. – Допоможу розібрати речі.

Мені не сподобався його погляд, який супроводжував ці слова. Хитрий. Прижмурений. І посмішка. Аж занадто солодка. Ніби добре відрепетирувана.

Хлопець поставив мене у дуже не зручне становище. Ввічливо відмовляти я не вміла. І не хотіла аби він образився. Я нервувала коли мене заганяли у глухий кут. Та схоже, моє мовчання він розтлумачив по своєму.

- Вибач, але... я тут сама майже гостя. Тому приводити когось...

- Розумію. – простягнув руку і погладив мене кінчиками пальців по плечі. – Тоді можемо поїхати до мене. Або у готель.

Я сама не зчулася, як заліпила йому дзвінкого ляпаса. Вирвавши свій рюкзак побігла до ліфта.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍