Максим Іванович Дідрук - Твердиня, Максим Іванович Дідрук

виклав руки перед собою, і Левко побачив зашмуляний кубик Рубика. Окремі секції протерлися так, що було непросто розрізнити колір. Сьома тримав кубик так, щоби, не піднімаючи очей, дивитися поверх нього на екран нетбука. Лео не ображався на товариша, знав, що Сьомі це необхідно. Вовтузіння з кубиком було чимось на кшталт куріння, поганою, та невідчепною звичкою, а ми ж не гніваємося на тих, хто, розмовляючи з нами, курить цигарку?

Кілька блискавичних рухів, і… всі кольори на місці. Сьома покрутив у руках повністю складену іграшку. Потому опустив руки й узявся хаотично перемішувати секції, щоби через хвилину знову почати їх складати.

— Це з приводу Ґрема та… — росіянин завагався, — та Сатомі.

Серце Левка хвицнулось, обдавши жаром шию та щоки.

— А що в них? Вони почали зустрічатись?! Скажи мені!

— Та ні, чувак. Але Ґрем… він… ну… — Семен очевидно темнив.

— Сьома, не викаблучуйся! — розпалившись, Лео подався до камери, писок зайняв увесь екран на нетбуці Семена, тож навіть попри погану якість зображення, росіянин помітив, як розчервонілось обличчя товариша. — Викладай усе, як є!

— Та нема чого викладати.

— Він покликав японку на побачення, так? Я вгадав?.. Чувак, чого ти мовчиш?!

Побачивши реакцію приятеля, Сьома вирішив дати задній хід і не розповідати всього, що знає. Можливо, це неправильно, не по-товариськи, проте він не хотів бути тим метеликом, чиї крильця запустять ланцюжок подій, що призведе до бурі. Нехай Лео приїжджає й сам розбирається.

— Не заводься. Нема чого розказувати, — росіянин опустив очі (як іноді добре мати під рукою кубик Рубика!..). — Просто… вертайся швидше й… не тупи.

— Гаразд. Яну привіт, — Левко насупився, показуючи, що бажає закінчити розмову.

— Перекажу. А ти спи сухенький!

— Пішов ти.

— Хе-хе… До зустрічі!

— Давай, чувак!

«Skype» прощально булькнув, і екран потемнів. Левко зчепив руки за головою, чуючи, як тривожно буркоче під серцем.

Відлига у взаєминах із Ґремом Келлі тривала рівно рік — до наступного «Super Bowl», в якому «New York Giants» виграли у «New England Patriots» з рахунком 21:17. Наприкінці лютого 2012-го Ґрем порвав з Аннет, двадцятисемирічною цибатою шведкою, з якою зустрічався рік, і… почав підкочувати «батарейки» до Сатомі.

Винен у тому був тільки українець.

Левко вперше побачив японку у вересні 2010-го, коли приїхав на навчання в магістратурі KTH; вони потрапили в одну навчальну групу. Спочатку Сатомі йому геть не сподобалась. Нижче від середнього зросту, із пласким круглим обличчям і розкосими очима, не худорлява, але далеко не з пишними формами — вона здавалася звичайною, такою, як усі. Весь наступний день хлопець придивлявся до дівчини, щонайменше сотню разів запитуючи себе, що в ній такого? Чому не може викинути її з голови? Прийшовши на заняття третього дня, Лео вже не міг відвести від Сатомі очей. Його кидало в дрож від самого лише погляду на коротке, трохи нижче від вух волосся, що тисячами голок спурхувало в повітря, коли японка швидко повертала голову; він насолоджувався її дитячим сміхом, упивався м’яким акцентом, крадькома спостерігаючи, як напинаються маленькі груди під кофтиною.

Сатомі була не проти зустрічатися з українцем. От тільки Левко через невпевненість і незрозумілі підліткові комплекси, які ще не витравило життя в Європі, страшно, нелюдськи, безбожно загальмував. За півтора року навчання на Департаменті промислової екології він двічі запросив Сатомі в кіно й один раз на льодовий каток. Дівчина погоджувалась, проте жодного разу все заходило не далі проводжань до студентського кампусу.

Приблизно за півроку, втомившись вимальовувати Левка у своїх фантазіях, японка почала розглядати альтернативні варіанти.

III

16 березня 2012, 09:14 (UTC +2)

Остермальм[38], Стокгольм, Швеція

Ґуннар Іверс піднявся на ґанок із напівпідвальної майстерні та розправив старі, але ще міцні плечі. Яскраво-синє вранішнє небо було чистим, таким прозорим, що здавалося відполірованим дзеркалом. Таким чистим небо буває лише над Стокгольмом, звісно, в ті дні, коли місто не заливає принесеним із Балтики надокучливим дощем.

Ґуннар загаявся на хвилину, підставляючи зморшкувате обличчя під сонячні промені. Після затхлої півтемряви підвалу, де він жив і працював протягом останніх тридцяти місяців (якщо направду, то просто жив — старий художник давно нічого не малював; вряди-годи, не маючи сил опиратися свербінню в пальцях і миготливим, схожим на німе кіно, картинкам у мозку, Ґуннар брався за олівець чи пензлі й починав гарячково творити, проте на папері чи на полотнищі завжди проступали похмурі чорні галереї з надр Твердині, тож через три-чотири години після завершення картини чи малюнка, добряче «набравшись» шотландського віскі, чоловік заливав усе чорною фарбою, — чи то картаючись спогадами, чи то остерігаючись, що хтось побачить намальоване), сонце різонуло очі й змусило примружитись. Порив зимного вітру із затоки примусив Ґуннара скулитись і мимоволі втягнути шию під захист потертого коміра пальто. Орендована майстерня розташовувалась на вулиці Strandvägen. Вулиця тяглась уздовж затоки, просто навпроти острова Скеппсхолмен, що затуляв вихід у протоку й далі у відкрите море, і взимку, особливо коли вітер дув із Балтійського моря, на Стрендвеґен було достобіса холодно, хоча ртуть у термометрі рідко опускалася нижче від 0 °C.

Проте зима залишалась позаду. За кілька годин сонце прогріє Стрендвеґен, перетворивши вулицю із сирого й похмурого завулка на симпатичну алею, ідеальне місце для прогулянок закоханих.

Ґуннар повільно рушив набережною на захід. Старий прямував до супермаркету на Birger Jarlsgatan, неподалік метро, по яйця та овочі на сніданок. Їсти він не дуже хотів, а тому подумував, скупившись, зійти вище по Бірґер Ярлсґатан і погуляти в парку «Humlegården», поки його не заполонили мамаші з колясками й тинейджери на великах.

За десять кроків від спуску до напівпідвальної майстерні Ґуннар несподівано вкляк. Стрендвеґен було чисто підметено, проте на тротуарі біля бордюру він помітив два сірувато-зелені листочки, схожі на лаврове листя, що його додають у супи й інші страви. Старий нахилився та збагнув, що листочки лише скидалися на лаврові, а насправді були чимось іншим.

Ґуннар випростався. Оглянув Стрендвеґен поперед себе, тоді зиркнув назад, але не зауважив нічого підозрілого. Злодійкувато поглипуючи з-під сивих брів, він підійшов до бордюру, схилився, впираючись рукою в коліно, й підняв листки.

Серце важко бухнуло, виплюнувши на обличчя хвилю гарячої крові.

Як він і думав: то було засушене листя коки, що його жує для підтримання себе в тонусі корінне населення перуанських Анд. Ґуннар іще раз подивився під ноги. Вночі накрапало, проте напроти місця, де він стовбенів, сіріла прямокутна латка сухого асфальту. Аж до ранку тут стояла машина, водій якої мав із собою листя перуанської коки…

Раптово