Максим Іванович Дідрук - Твердиня, Максим Іванович Дідрук

вранішні кольори потьмяніли. Ґуннар зблід, серце затріпотіло. Сонячне світло більше не тішило, вгризалося в очі, а вітер, здавалося, похолоднішав на десять градусів. Розвернувшись, старий художник пошкутильгав до майстерні, швидко забіг досередини й зачинив двері. Після заллятої ранковим сяйвом набережної у півтемряві кімнати перед очима попливли темні кола.

— А що ти хотів? — надломленим голосом запитав він себе.

Умить художник постарів років на двадцять. Якщо перед виходом він виглядав молодшим від своїх років (не старшим за шістдесят, а як усміхнений, то навіть на п’ятдесят), то зараз перетворився на ветхого стариганя із в’ялою шиєю, олов’яними очима й тремором у кінцівках.

Він знав, що це мало статися. Потому як той бісовий нишпорка із «The Guardian»… як там його?.. Херлі?… Харлі?.. Хадлі Фрімен… ось як… Потому як Хадлі Фрімен, його персональний кат, розтрубив ім’я Ґуннара на весь англомовний світ, старого раніше чи пізніше мусили розшукати. Він не сумнівався: це як двічі два — чотири.

Ґуннар також знав, що після повернення з Амстердама більше не втікатиме. По-перше, він занадто слабкий, постарів і втомився. По-друге, в нього немає грошей. Щоб заховатися, а точніше — заховатися так, щоби тебе не вистежили, — потрібно вільно оперувати хоча б п’ятизначними цифрами. Останнім часом Ґуннар Іверс, хай як силкувався, не міг вибитися за межі тісної (геть як його майстерня) ділянки, обставленої гнітючими написами ТРИЗНАЧНІ. У старого просто не було грошей на те, щоб кинути все й утекти — щоб викупити в долі кілька додаткових років життя.

Сівши за старий дерев’яний стіл із шухлядами — замість однієї ніжки підкладено купу альбомів із фотокопіями картин Дем’єна Херста, Мони Хатум, Сесилії Браун, Роберта Гобера, Йонатана Мезе, Мауріціо Кателлана й інших сучасних художників, — Ґуннар обхопив голову руками.

Він просидів так хвилин тридцять, потому витяг із шухляди альбом для малювання, вирвав із нього сторінку, схопив перше, що втрапило під руку, — чорну кулькову ручку, — і заходився малювати.

Рисунок давався тяжко. Ґуннар працював смикано, ривками, розгойдуючись на стільці, гризучи кінчик ручки, часто встаючи й міряючи кроками майстерню, та зрештою зображення набуло завершеної форми.

Старий поклав аркуш перед собою й довго дивився на нього. То було перше за багато місяців творіння, розглядаючи яке в Ґуннара не виникало бажання пошматувати його чи затушувати чорною акриловою фарбою. Можливо, тому, що на атласному аркушеві був не малюнок, а карта.

Скільки йому ще залишилось? Тиждень? День? Кілька годин?

Чи вони вже впізнали його?

Він мусить комусь розповісти. Мусить устигнути!

Але кому? У нього є Лінда, з якою він не розмовляє, проте втягувати в цю історію дочку старий не хотів. Та вона й не повірить. А якщо повірить, то не зрозуміє. І навіть якщо зрозуміє, то точно не попреться до Перу.

«А що, як у мене справді лише кілька годин?» — відчуваючи, як мертвіє серце, подумав Ґуннар. Згорнувши аркуш із картою вчетверо, чоловік покинув його на столі. Потому поліз до найнижчої шухляди та видобув звідти стару, зі стертими кутами картонну течку для паперів.

По обіді, так і не поснідавши, художник удруге одягнувся, прихопив із собою картонну течку та вийшов на Стрендвеґен. Сонце висіло просто навпроти входу до його комірчини, та цього разу він навіть не поглянув угору. Не затримуючись, старий швед закрокував на захід. Обігнувши поромний причал, він подався до Ґамла-стану. Прокравшись лабіринтом нешироких пішохідних вуличок до західної частини Старого міста, Іверс заскочив до «Wirströms Irish Pub», порожній у таку годину, сів за віддалений столик і замовив ленч.

«Я повинен комусь розповісти…» — він жував машинально, не відчуваючи смаку страв і раз за разом кидаючи погляд на течку, покладену неподалік.

Попри малолюдність Ґамла-стану в обідню пору, Ґуннар не помітив, що дорогою від майстерні за ним назирці йшов чоловік у чорній шкірянці до пояса та низько натягнутому на очі бейсі, з-під якого вибивалися пасма рудого, наче іржа, волосся. Підборіддя й вилиці чоловіка вкривала густа борода кольору міді. Коли художник пірнув у приміщення Wirströms Irish Pub, рудий спинився за рогом. Заклавши за щоку два кокаїнові листки, став жувати й спрямував погляд обведених червоними дужками витрішкуватих очей на вхід до забігайлівки.

IV

16 березня 2012, 19:02 (UTC +1)

Wirströms Irish Pub

Ґамла-стан, Стокгольм

Хлопці зібрались, щоби визначитись, куди поїдуть влітку. Втім, до обговорень так і не дійшло.

Був вечір п’ятниці — «Wirströms» напханий під зав’язку, — й офіціантки в національних шведських костюмах не встигали розносити замовлення. Пиво лилося рікою, в сусідній залі надривалося тріо музикантів (волинка, мандоліна, ударні), заповнюючи бар примітивними, але бравурними ірландськими мелодіями. Ян із Сьомою поринули в суперечку про проблеми моделювання низькочастотних флуктуацій і гемодинамічну реакцію під час функціональної магнітно-резонансної томографії, Ґрем сьорбав пиво, неуважно ковзаючи очима по бару й час від часу мрійливо всміхаючись, а Левко, чекаючи, поки чех і росіянин вгамуються, забрав у американця «iPad» і поліз в мережу, щоби передивитися фотографії місць, куди можна податися: Теотіуакан і Паленке у Мексиці[39]; слони, леви, носороги й інша живність у саванах Кенії; ісландські фіорди.

У Яна Фідлера озвався мобільний.

— Алло, — відповів чех.

— Племіннику, я наполегливо рекомендую тобі повернутися додому, — пролунало в динаміку.

Ян жив із рідним дядьком, Ніколасом Фідлером, колишнім дипломатом, який дев’ять років пропрацював помічником чеського посла у Швеції та після виходу на пенсію залишився жити в Стокгольмі. Ніколас виділив племіннику вутлу комірчину на півпідвальному поверсі свого будинку, трохи північніше від станції «Ропстен» на північному сході міста. Стосунки між дядьком і небожем не вирізнялись теплотою, хоча Ян тим особливо не переймався; йому вистачало того, що Ніколас Фідлер не бере з нього гроші за кімнату.

— Дядьку Ніколасе, я щойно вибрався до міста і… — чех пробігся очима по друзях, хитро підморгнув, — …і зараз трохи зайнятий.

— Добре, Яне, не заважатиму тобі, — легко згодився дядько, — просто хочу, щоб ти знав: у підвалі прорвало стічну трубу, тож іще одна пара рук зараз не була б зайвою.

— Що? — іскорки в очах аспіранта згасли.

— Що чув, племіннику: лопнула труба, якою гівно відводиться з будинку.

— І… а… а як моя комірчина?

Голос дядька Ніколаса ніби й не змінився, проте відчувалося, що того аж викручує від прихованої втіхи.

— Якщо я скажу, що лайно з каналізації вже майже прилипло до стелі твоєї кімнати, то це не стане перебільшенням.

— Чорт, — простогнав Ян. — Зараз буду.

Він натиснув «Відбій» і подивився на друзів.

— Мушу бігти, у моєму підвалі прорвало каналізацію, і… — чех