Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

Мама пронизує його очима.

— А як же все, заради чого ми працювали тут? Просто покинути? А якби ви всі не змогли дістатися Будапешта? Хотіли б, щоб я отак жила із цим?

Я не усвідомлюю, наскільки вони налякані. Я лише чую звинувачення та розчарування, яке курсує між ними по колу, наче безумний потяг. Ось що ти зробив. Ось що ти не зробив. Ось що ти зробила. Ось що ти не зробила. Згодом я зрозумію, що то не була їхня звична сварка, що насправді ця суперечка вагома та має для нас історичне значення. Тато повернув наші квитки до Америки. Один угорський посадовець запропонував мамі підробити документи на всю сім’ю та переконував тікати. Згодом ми дізналися, що вони вдвох могли дійти іншого рішення. Тепер вони страждають через провину і ховають її за звинуваченнями.

— Може, заспіваємо «Чотири запитання»6? — питаю я, аби перервати батьківську похмурість. Це моя роль у сім’ї. Я миротворець для батьків або для мами та Маґди. Я не можу впливати на те, що коїться за дверима нашої оселі. Але вдома в мене є особиста зона відповідальності. Саме я, як наймолодша в родині, маю ставити «Чотири запитання». Мені навіть не треба відкривати Агаду, я знаю пісню напам’ять. — Чим ця ніч відрізняється від усіх інших? — починаю я.

Наприкінці вечора тато обходить стіл, цілуючи кожну з нас у маківку. Він плаче. Чим ця ніч відрізняється від усіх інших? Ми дізнаємося ще до світанку.

3 Нілашисти — члени націонал-соціалістичної партії Угощини «Стрілохрест», радикальні нацисти (nyilas — «стрілок» з угорської).

4 Традиційна єврейська страва, що готується на Песах — суміш горіхів, сушених чи свіжих фруктів, спецій та солодкого вина.

5 Седер Песах — ритуальна сімейна трапеза на початку святкування Песаху.

6 «Чотири запитання» — пасхальна молитовна пісня з Агади, збірника молитов та притч, присвячених народу Ізраїля та Святій Землі. Її співає наймолодший член родини, звертаючись до найстаршого.

Розділ 2

Те, що ти тримаєш у своїй голові

Вони приходять у темряві. Вони грюкають дверима, вони кричать. Це тато впустив їх чи вони ввірвалися до квартири силоміць? Це німецькі солдати чи нілашисти? З їхнього галасу я нічого не можу второпати, я прокинулася від переляку. В роті досі відчувається присмак вина після Седеру. Солдати вриваються до спальні, оголошують, що нас переміщують з нашого дому до іншого місця. Нам дозволено взяти одну валізу на всіх. Я не відчуваю ніг, не можу підвестися з розкладачки, що стоїть біля ніг батьківського ліжка. Мама негайно почала метушитися. Вона вже вбрана й намагається дістати маленьку скриньку на шафі, у якій, як мені відомо, зберігався Кларин послід, шматок плодового міхура, що при народженні захищав її голову та обличчя, ніби шолом. Раніше акушерки зберігали посліди та продавали мореплавцям як талісман для захисту від втоплення. Мама боїться складати його до валізи, натомість ховає глибоко в кишеню пальта, наче талісман на щастя. Не знаю, чи мама забирає послід для захисту Клари чи для захисту нас усіх.

— Ворушися, Діцу, — підганяє вона мене. — Вставай-но. Вбирайся.

— Я не сказала б, що вбрання хоч колись прикрашало твою фігуру, — шепоче Маґда.

Мені не смішно від її гуморесок. Як я дізнаюся, коли вже час боятися по-справжньому?

Мама зараз на кухні, спаковує залишки їжі, каструлі та пательні. Як виявиться згодом, ми протримаємося два тижні на тих припасах, які вона збирає зараз із собою — трохи борошна, трохи курячого жиру. Тато вимірює кроками спальню та вітальню, збирає книги, канделябри, одяг, зносить речі вниз.

— Візьми ковдри, — гукає його мама. Гадаю, він був би радий взяти з собою лише один птіфур заради задоволення вручити його мені згодом та побачити, хоч на секунду, захоплення на моєму обличчі. Дяка богові, мама практичніша. Коли вона була ще дитиною, то замінила матір молодшим братам і сестрам і втамовувала їхній голод упродовж багатьох місяців жалоби. «Бог свідок, — я уявляю її думки, поки вона пакує речі. — Ніколи знову я не знатиму голоду». І навіть тепер я хочу, аби вона покинула ті тарілки й інше знаряддя для виживання та повернулася до спальні й допомогла мені вдягнутися. Чи принаймні хай гукне мене. Хай скаже, що вбрати. Хай скаже, аби я не хвилювалася. Хай скаже, що все добре.

Солдати тупають чоботами, рушницями перевертають крісла. Хутчіш. Хутчіш. Я раптом лютую через маму. Вона б спершу врятувала Клару і лише потім мене. Вона краще перебиратиме речі в коморі, ніж триматиме мене за руку в темряві. Я мушу сама знайти власну втіху та власну удачу. Незважаючи на прохолоду темного квітневого ранку, я вбираю тоненьку синю шовкову сукню — ту, що була на мені, коли Ерік уперше мене поцілував. Я розправляю складки своїми пальцями. Оперізуюся вузьким синім замшевим пояском. Я носитиму цю сукню, допоки він знову не схопить мене в обійми. У цій сукні я залишатимуся бажаною, захищеною, готовою до любові. Моє тремтіння буде символом надії, знаком моєї віри у щось глибше, краще. Уявляю, як Ерік зі своєю сім’єю також одягаються та продираються крізь темряву. Відчуваю його думки про мене. Енергетичний струм пронизає мене від вух до кінчиків пальців. Я заплющую очі й хапаю руками свої лікті — хай відлуння цього спалаху любові та надії зігріє мене.

Раптом потворна дійсність вдирається у мій особистий всесвіт.

— Де ванна кімната? — волає на Маґду один із солдатів. Моя авторитетна, саркастична, кокетлива сестра згинається під його лютим поглядом. Ніколи не бачила, щоб вона чогось боялася. Вона ніколи не втрачала можливості покепкувати з когось чи розсмішити інших. Ніколи офіційні структури не мали над нею влади. У школі вона не підводилася, коли вчитель заходив до класу, як це вимагалося за регламентом. «Елефант» — одного разу вчитель з математики, дуже коротенький чоловічок, оголошував їй догану, звертаючись за прізвищем. Сестра стала навшпиньки і вдала, ніби