Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

річ, яку я можу собі уявити. Навіть за часів війни перша катастрофа, яка спадає мені на думку, має механічну природу, що її спричинила людська помилка, а не навмисне скоєна дія. Також я хвилююся через Клариних вчителів, бо дехто з них, у тому числі й неєвреї, вже покинули Європу через страх перед подіями, що насуваються.

— З твоїми рідними все добре, — але її тон не заспокоює мене. — Едіт. Я не хотіла цього. Але саме я маю сказати тобі, що твоє місце в олімпійській тренувальній команді має перейти до іншої.

Я відчуваю, що мене зараз знудить, ніби в моїй шкірі якесь чуже нутро.

— Що я зробила не так? — я перебираю в голові декілька місяців виснажливих тренувань, аби знайти, де я помилилася. — Я не розумію.

— Дитя моє, — тепер вона дивиться мені прямо в обличчя, і мені стає ще гірше, бо я бачу на ньому сльози. Цієї миті, коли мої мрії було щойно порізано на шматки, наче газету в шредері, я не маю бажання жаліти її. — Річ у тім, що через твоє походження тебе дискваліфіковано.

Я розмірковую про дітей, які плювалися в мене й називали брудною жидівкою, про друзів-євреїв, які припинили ходити в школу через приниження і зараз вчаться на курсах через радіо. «Якщо хтось плює в тебе, плюй у відповідь, — давав мені настанови тато. — Саме так ти маєш робити». Я хочу плюнути тренерці в обличчя. Але така відповідь означатиме, що я просто прийму ці руйнівні новини. Та я не прийму.

— Я не єврейка, — кажу я.

— Вибач, Едітко, — відповідає вона. — Мені так шкода. Я дуже хочу, щоб ти лишилася в студії. Я хочу просити тебе, аби ти тренувала дівчину, яка замінить тебе в команді.

Її пальці знову на моїй спині. Рік по тому мою спину буде зламано саме в тому місці, якого вона так обережно торкається. За кілька тижнів усе моє життя виструнчиться в одну лінію, матиме єдиний шлях. Але зараз, у коридорі улюбленої студії, я відчуваю, що воно добігло кінця.

За кілька днів після того, як мене вигнали з команди, я готуюся до помсти. Це не буде помста з ненависті. Це має бути реванш моєї досконалості. Я доведу своїй тренерці, що я найкраща. Найкваліфікованіша спортсменка. Найвправніша тренерка. Я прискіпливо навчатиму свою змінницю: хай вони зрозуміють, якої помилки припустилися, коли випхали мене з команди. Того дня, коли Клара з мамою мають повертатися з Будапешта, я роблю оберти колесом на червоному килимі в коридорі дорогою до нашої квартири та уявляю, ніби моя змінниця — це лише моя дублерка, а я — головна зірка команди.

Мама з Маґдою на кухні. Маґда нарізає яблука для харосету4. Мама товче мацу в муку. Вони зайняті кожна своєю справою, майже не відволікаються на мою появу. Такі в них тепер взаємини. Вони весь час сваряться, а коли ні, то поводяться одна з одною так, ніби сварка незабаром почнеться. Раніше вони лаялися через їжу, бо мама турбувалася через вагу Маґди. Але тепер їхні сутички перетворилися на загальну та хронічну ворожнечу.

— Де Клара? — запитую я, поцупивши горішки з вазочки.

— У Будапешті, — відповідає Маґда.

Мама грюкає мискою об стіл. Я хочу дізнатися, чому сестра не з нами на свята. Чи їй музика важливіша за нас? Чи її не відпустили із занять на свята, які інші студенти та студентки не святкують? Але я не питаю. Я бачу, що мама закипає від люті, і боюся, що через мої запитання кришечку зірве. Я йду до нашої спальні. Це наша спільна спальня — моя, Маґдина та наших батьків.

Будь-якого іншого вечора, особливо святкового, ми б зібралися біля піаніно, на якому Маґда грала та вчилася з малих років, Маґда і тато по черзі диригували б нашим співом. Ми з Маґдою не стали такими ж віртуозками, як Клара, та все одно мали власні творчі пристрасті, які наші батьки розгледіли та розвинули. Коли Маґда закінчила б грати, настала б моя черга виступати. «Танцюй, Діцуко!» — сказала б мама, і хоч це радше нагадувало б наказ, аніж запрошення, я б усе одно насолоджувалася батьківською увагою та схваленням. А потім Клара, наша зірка, грала б на скрипці, і мама б розквітала на очах. Але сьогодні ввечері в нашому домі не лунає музика. Перед вечерею Маґда намагається розвеселити мене, пригадавши один з минулих Седерів5, коли я запхала шкарпетки у ліфчик, аби вразити Клару, хотіла довести їй, що за її відсутності я встигла стати жінкою.

— Тепер ти й справді можеш хизуватися своєю жіночністю, — каже Маґда. Вона продовжує розважатися за святковим столом, розплескуючи пальцями навкруги вино з бокалів, які ми наповнили на честь пророка Ілії, як зазвичай. Ілія врятував юдейський народ від небезпеки. Якби це був будь-який інший вечір, тато б мимоволі розсміявся. Якби це був будь-який інший вечір, мама б перервала ці пустощі грізним докором. Але цього вечора тато сам не свій та не звертає уваги, а мама надто розгублена через Кларину відсутність, аби сварити Маґду. Коли ми відчиняємо вхідні двері, аби впустити пророка, мене б’ють дрижаки, але не через прохолоду, якою повіяло крізь відчинені двері. Десь глибоко в душі я усвідомлюю, як сильно ми потребуємо захисту сьогодні.

— Ти ходила до консульства? — питає тато. Він уже навіть не вдає, що головує за святковою вечерею. Нікому, крім Маґди, не лізе шматок у горло. — Ілоно!

— Я ходила до консульства, — каже мама. Наче вона суфлює свою частину діалогу з іншої кімнати.

— Розповіси мені знову, що сказала Клара.

— Знову? — мама намагається чинити опір.

— Знову.

Вона розповідає без емоцій, пальцями перебирає серветку. Цього ранку о четвертій Клара зателефонувала їй у готель. Кларин професор щойно розповів їй, що колишній професор консерваторії Бела Барток, тепер відомий композитор, зателефонував з Америки з попередженням: німці у Чехословаччині та Угорщині планують розпочати придушення; цього ранку почнуть забирати євреїв. Кларин професор забороняє їй повертатися до Кошші. Також він наполягав, щоб мама також залишилася в Будапешті й забрала сюди всю сім’ю.

— Ілоно, нащо