Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

шукає його. «Гей, де ви є? — дражнилася вона. — Я вас не бачу». Та сьогодні чоловіки тримають зброю. Вона не відпускає легковажних зауважень, не вишкіряється. Вона покірно вказує на двері до ванної кімнати. Солдат відштовхує її з дороги. В його руках рушниця. Чи потрібні йому інші докази домінування? Цієї миті я починаю розуміти, що завжди може бути гірше. Кожна секунда приховує потенційне насилля. Неможливо передбачити, коли або через що ми зламаємося. Покірне виконання наказів не гарантує нам безпеки.

— Надвір. Негайно. Зараз вам час трохи помандрувати, — каже солдат.

Мама закриває валізу, тато підіймає її. Вона защіпає своє сіре пальто й перша виходить на вулицю. Я за нею, потім Маґда. Перш ніж ми дістанемося вантажівки, що чекає на нас на узбіччі, я обертаюся подивитися, чи тато вже вийшов. Він стоїть обличчям до дверей, тримаючи валізу, наче нічний мандрівник, що загубився, і поплескує по кишені, перевіряючи ключі. Солдат викрикує гидотні образи й ногою щосили жбухає у двері, вони знову відчиняються.

— Ну ж бо, — каже він, — подивися на прощання, потіш свої очі.

Тато вдивляється у темряву. На мить він здається спантеличеним, він не може второпати, чи солдат знущається, чи виявляє шляхетність. Раптом солдат вдаряє його ногою в коліно, і тато шкутильгає до нас, у вантажівку, де вже чекають інші родини. Мене роздирають почуття: я хочу захистити батьків і сумую, що ніхто вже не може захистити мене. «Еріку, — молюся я, — куди б ми не рушили, допоможи знайти тебе. Не забувай про наше майбутнє. Не забувай про наше кохання». Маґда не каже ні слова, ми сидимо пліч-о-пліч на невкритих дерев’яних сидіннях. Виразно сяє серед усіх речей, про які я дійсно шкодую, те, що я тоді не простягла своєї руки до сестриної.

Щойно зійшло сонце, вантажівка рушила до цегельної фабрики, там нас загнали всередину. Нам дуже пощастило: ті, хто приїхали першими, змогли розташуватися в сушильних ангарах. Більшість з дванадцяти тисяч євреїв, ув’язнених тут, спатиме просто неба. І всі на підлозі. Ми вкриватимемося власними пальтами та тремтітимемо від весняного холоду. Ми прикриватимемо вуха, коли людей битимуть гумовими дубинками посеред табору за дрібні хиби. Крану з водою немає, її приносять у відрах на кошових візках, на всіх не вистачає. Спочатку нам вистачає пайків, що до них мама готує ще млинці з принесених з дому запасів. Та за кілька днів почуття голоду стає нестерпним, викликає судоми. Маґда помічає свою колишню вчительку з гімнастики в сусідньому бараці, яка, зморена голодом, силиться доглядати новонароджене маля.

— Що я робитиму, коли молока не стане? — скаржиться вона нам. — Немовля лише плаче й плаче.

Наш табір розділений на дві частини по різні боки вулиці. На нашому боці євреї лише з нашого району міста. Ми дізналися, що всіх юдеїв Кошші тримають тут, на цегельній фабриці. Ми зустрічаємо знайомих крамарів, учителів, сусідів, друзів. А наші бабуся й дідусь уже на іншому боці табору, хоч вони й мешкали в тридцяти хвилинах пішки від нашої квартири. Охоронці та брами розділяють нас, нам не можна переходити вулицю. Але я благаю охоронця, і він дозволяє мені піти відшукати бабусю й дідуся. Я йду повз бараки без стін, гукаючи їхні імена. Коли проходжу повз скупчені рядками родини, я вигукую Ерікове ім’я теж. Я заспокоюю себе, що це лише питання часу та наполегливості. Я відшукаю його або він відшукає мене. Та я не знаходжу бабусю й дідуся. І Еріка не знаходжу.

Одного разу по обіді, коли привезли візки з водою і натовп з ковшами з усіх боків стрімголов кинувся до них, він знаходить мене, бо я сиджу одна, охороняючи пальта своїх рідних. Він цілує моє чоло, щоки, вуста. Я торкаюся свого замшевого ремінця, дякуючи за це щастя.

Відтоді ми намагалися бачитися щодня. Часом ми розмірковували, якою буде наша подальша доля. Ходили чутки, що нас відправлять до міста з назвою Кенірмецу (Kenyérmező), до іншого табору, де ми працюватимемо й житимемо з нашими родинами якнайдалі від війни. Ми не знаємо, хто поширює ці чутки — чи то їх пустила угорська поліція, чи нілашисти знущаються з нас, даючи безпідставні надії. Коли закінчиться війна, у поштових відділеннях залишаться стоси листів від занепокоєних родичів з далеких міст, що їх ніколи не відкриють; і на кожному з них в рядку адреси буде написано «Кенірмецу» — місто, якого ніколи не існувало.

Натомість реальне місце, куди прямували наші потяги, було поза межами нашої уяви. Після війни. Ми з Еріком дозволяємо собі поміркувати про ті часи. Ми вступимо до університету. Переїдемо до Палестини. Відвідуватимемо курси та книжковий клуб, до яких ходили в школі. Дочитаємо «Тлумачення сновидінь» Фройда.

Нам чути, як за межами цегельної фабрики їздять трамваї. Але ми не можемо їх побачити. Цікаво, чи змогли б ми застрибнути в них. Будь-кого, хто наближається до огорожі, вбивають без попередження. Одна дівчина, трохи старша за мене, робить спробу втекти. Вони вішають її тіло на знак застороги. Батьки не кажуть ані слова про її смерть.

— Спробуйте дістати кілька шматочків цукру, — каже нам тато. — Дістаньте трохи цукру і сховайте. Треба завжди мати щось солоденьке в кишені.

Одного дня ми почули, що бабусю і дідуся забрали з фабрики на потяг і кудись відправили. Ми сподіваємося побачити їх у Кенірмецу. Я цілую Еріка на добраніч і вірю, що його губи — це те солоденьке, на яке я завжди можу розраховувати.

Одного раннього ранку після десь місяця перебування на фабриці нашу частину табору евакуюють. Я продираюся через натовп, шукаючи, з ким я можу передати Ерікові послання.

— Залиш це, Діцу, — каже мама.

Вони з татом написали прощального листа до Клари, але можливості його надіслати немає. Я бачу, як мама викидає його, як він падає на бруківку, наче попіл від сигарети, як він зникає під трьома тисячами пар ніг. Шовк моєї сукні ковзає по моїх ногах, коли ми рушаємо і зупиняємося, рушаємо і зупиняємося, поки нас усіх, натовп з трьох тисяч людей, ведуть маршем й вишиковують у довгу шеренгу вздовж вантажівок. Ми знову тулимося одне до одного в пітьмі. Щойно вантажівка рушає, я чую своє ім’я. Це Ерік. Він гукає мене