Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

— Я тут! — намагаюся перекричати ревіння мотору. Я не можу ні торкнутися, ні побачити його, щілини завузькі.

— Я ніколи не забуду твої очі, — каже він — Я ніколи не забуду твої руки.

Я невпинно повторюю ці речення, поки ми пересідаємо в наповнені вагони на вокзалі. Я не чую ні офіцерів, що кричать, ні дітей, що плачуть, одне лише відлуння його незабутнього голосу. Якщо я виживу сьогодні, я покажу йому свої очі, я покажу йому свої руки. Я вдихаю й видихаю у ритмі цього монотонного журливого наспіву. Якщо я виживу сьогодні…. Якщо я виживу сьогодні, завтра я буду вільна.

Наші вагони не схожі на ті, якими я подорожувала раніше. Це не пасажирський потяг, а вантажний, для перевезення худоби чи фрахту. Ми — людський вантаж. Нас сотні в одному вагоні. Година здається тижнем. Невідомість розтягує час. Невідомість та невпинне безжалісне стукотіння коліс. Одна булка хліба на вісім людей. Одне відро води. Ще одне відро для випорожнень. Смердить потом та екскрементами. Люди помирають дорогою. Всі сплять стоячи, схиляючись одне на одного, відсторонюючись від померлих. Я бачу, як один батько віддає донці щось схоже на пакунок з пігулками. «Якщо вони спробують щось із тобою зробити…» — каже він. Час від часу потяг зупиняється, і кільком людям з кожного вагону наказують зійти й принести води. Одного разу пішла Маґда.

— Ми у Польщі, — каже вона, повернувшись.

Незабаром вона пояснила, як про це дізналася. Коли вона пішла по воду, якийсь чоловік у полі кричав їй привітання польською та німецькою, сказав назву міста і несамовито жестикулював, проводячи пальцями поперек шиї.

— Просто хоче нас налякати, — каже Маґда.

Потяг усе їде та їде. Батьки знесилено опускаються з обох боків від мене. Вони мовчать. Вони не торкаються одне одного. Татова борода виростає сива. Він виглядає старшим за свого батька, мені моторошно від цього. Я благаю його поголитися. Я не здогадуюся про те, що молодший вигляд дійсно може врятувати життя наприкінці нашої подорожі. Це лише внутрішнє відчуття, просто палке бажання дівчинки побачити свого батька в кращому образі, життєрадісним франтом, улюбленцем жінок, таким, яким вона його знає, за яким сумує. Я не хочу, аби він став подібний до того батька з пігулками, який бурмотить своїм рідним: «Це гірше за смерть».

— Тату, поголися, будь ласка, — кажу я, цілуючи тата у щоку.

Він скаженіє.

— Нащо? — каже він. — Нащо? Нащо?

Мені соромно, що я сказала дурницю, що роздратувала його. Навіщо я це сказала? Чому я вирішила, що то моя справа вказувати татові, що він має робити? Я згадую, як він лютував, коли я загубила гроші на навчання. Я притуляюся до мами, так трохи зручніше. Мені б дуже хотілося, аби мої батьки взялися за руки, а не сиділи, ніби вони не знайомі одне з одним. Мама майже не розмовляє. Але й не скиглить. Вона не хоче помирати. Просто замикається у собі.

— Діцуко, — каже вона в темряві однієї ночі, — чуєш. Ми не знаємо, куди прямуємо. Не знаємо, що там на нас чекає. Просто запам’ятай, ніхто не зможе відібрати в тебе те, що ти тримаєш у своїй голові.

Я знову поринаю в черговий сон про Еріка. І знову проки­-даюся.

Вони відчиняють вагони, і всередину вриваються яскраві промені травневого сонця. Ми жадаємо зійти на землю. Нарешті ми кидаємося назустріч свіжому повітрю та світлу. Ми ледве не випадаємо з вагонів, перевалюємося одне через одного, поспішаючи на вихід. Після кількох днів безупинного руху потяга нам важко стояти ногами на твердій та стійкій землі. Ми намагаємося відновити наші налаштування: визначити місцевість, заспокоїти нервову систему, стабілізувати кінцівки. Я бачу, як темний натовп зимових пальт простягається довгою тоненькою стрічкою. Я бачу спалах білого — це чийсь шарф чи вузлик з пожитками, я бачу жовте — це наші зірки на пов’язках. Я бачу напис ARBEIT MACHT FREI. Грає музика. Тато несподівано веселішає.

— От бачиш, — каже він — Це місце просто не може бути жахливим. — Здається, він пустився би в скоки прямо на платформі, якби не весь цей натовп. — Ми лише трохи попрацюємо тут. Поки не закінчиться війна.

Мабуть, чутки, які ходили на цегельній фабриці, справдяться. Схоже, ми таки приїхали сюди працювати. Я намагаюся відшукати брижі полів навкруги та уявляю Ерікове струнке тіло навпроти, що схиляється до землі перевірити врожай. Натомість я бачу суцільні горизонтальні лінії: дошки вагонів, нескінченна сітка огорожі, низькі будівлі. Трохи далі кілька дерев та димар розмивають плескатий краєвид цієї безплідної місцевості.

Чоловіки у формі штовхають нас. Ніхто нічого не пояснює. Вони лише вигукують односкладні вказівки. Йдіть туди. Йдіть сюди. Нацисти вказують і штовхають. Чоловіків зганяють в окрему чергу. Тато махає нам рукою. Певно, їх відправляють першими, аби вони застовпили місця для своїх родин. Цікаво, де ми сьогодні спатимемо і коли будемо їсти? Ми з мамою та Маґдою разом стоїмо у довгій черзі жінок та дітей. Рухаємося дуже повільно. Наближаємося до чоловіка, який, наче диригент, помахом пальця звершить наші долі. Я не знаю, що це доктор Йозеф Менґеле, сумнозвісний Янгол Смерті. Поки ми рухаємося йому назустріч, я не можу відірвати погляд від його очей, таких холодних та деспотичних. Ми порівнялися з ним, я можу тепер побачити хлопчачу щілину між його зубів, коли він посміхається. Його голос майже ласкавий, коли він запитує, чи є хто хворий, і відправляє ліворуч тих, хто відповідає стверджувально.

— Хто старші за чотирнадцять і молодші за сорок залишаються у цій черзі — каже інший офіцер. — Ті, хто старші за сорок — рушають ліворуч.

Довга черга літніх жінок, малих дітей, матерів з немовлятами відокремлюється ліворуч. У мами сиве волосся, повністю сиве, ще змолоду, але на її обличчі зморшок не більше, ніж на моєму. Ми з Маґдою стискаємо маму з обох боків. Наша черга. Доктор Менґеле диригує. Він вказує моїй мамі йти ліворуч. Я рушаю за нею. Він хапає мене за плече.

— Ти побачиш свою маму незабаром, — каже він. — Вона лише прийме душ.

Він підштовхує нас із Маґдою праворуч.

Ми не знаємо,