Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

— Куди ми тепер прямуємо? — питаємо ми одна одну. — Що з нами тепер буде?

Нас проводять до іншої частини розкиданих по табору будівель. Лише жінки навколо, більшість із них молоді. Деякі навіть веселі, майже щасливі, вони радіють свіжому повітрю і насолоджуються променями сонця на своїй шкірі після невідступного смороду та клаустрофобної темряви потяга. Інші кусають власні губи. Страх надимається серед нас, але й цікавість також.

Ми зупиняємося перед кількома низькими будівлями. Нас оточили жінки у смугастих сукнях. Незабаром ми дізнаємося, що це також ув’язнені, яких призначили керувати іншими ув’язненими, але поки ми навіть не усвідомлюємо, що ми ув’язнені. Я розстібнула пальто через пекуче сонце, і одна з дівчат у смугастій сукні помічає на мені синій шовк. Вона прямує до мене, нахиливши голову вбік.

— Диви яка, — каже вона польською.

Вона жбурляє ногою пил із землі, і він осідає на моїх черевиках на низьких підборах. Я не встигаю нічого зрозуміти, як її руки вже простяглися до моїх маленьких коралових сережок в золотій оправі, які я, за угорськими звичаями, носила з самого народження. Вона смикає, і я відчуваю гострий біль. Вона ховає сережки у свої кишені.

Не зважаючи на фізичну кривду, я дуже хочу їй сподобатися. Хочу, аби мене прийняли, як завжди. Від її зневажливої гримаси мені болить сильніше, ніж через розірвані мочки вух.

— Нащо ти так зробила? — питаю. — Я б і так віддала тобі сережки.

— Я загнивала тут, поки ти була на волі, ходила до школи, в театр, — каже вона.

Цікаво, як довго ця дівчина вже тут? Вона худа, але міцна. Стоїть задерши носа. Вона могла би бути танцівницею. Чому вона так показилася, коли згадала через мене про звичайне життя?

— Коли я зможу побачити маму? — запитую я її. — Мені сказали, що я скоро побачу її.

Дівчина зиркнула на мене своїми холодними гострими очима. В них немає співчуття. В них немає нічого, крім люті. Вона показує на дим, що здіймається з одного з димарів удалині.

— Твоя мама горить он там, — каже вона. — Можеш уже говорити про неї в минулому часі.

Розділ 3

Та, що танцює у пеклі

«Будь-яке піднесення в твоєму житті завжди йтиме зсередини», — сказав мені колись балетмейстер. Ніколи не могла второпати, про що мова. Ніколи — до Аушвіцу.

Маґда не зводить очей з димаря, що стирчить з будівлі, до якої увійшла мама. «Душа не вмирає», — каже вона. Сестра намагається знайти слова втіхи. Я шокована. Я заклякла. Не можу думати про незбагненні речі, які відбуваються, які вже сталися. Не можу уявити маму, охоплену полум’ям. Не можу цілком усвідомити, що її не стало. Не можу спитати чому. Не можу навіть сумувати. Не зараз. Я мушу зосередитися, аби вижити кожної наступної хвилини, аби зробити кожний наступний подих. Я зможу, якщо сестра поряд. Я виживу, якщо всюди слідуватиму за нею, наче тінь.

Нас натовпом женуть крізь душові, у яких відлунням звучить мертва тиша. Наше волосся зістрижене. Ми стоїмо надворі, поголені й оголені, чекаємо на уніформу. Насмішки капо та офіцерів СС оточують нас, наче рій стріл, що щипають оголену вологу шкіру. Жахливіші за їхні слова лише їхні очі. Я певна, огида, з якою вони витріщаються на нас, може продірявити шкіру та розтрощити ребра. Їхня огида водночас владна та зневажлива, мене від неї вивертає. Колись я гадала, що Ерік буде першим чоловіком, який побачить мене оголеною. Тепер він уже ніколи не побачить моє тіло без шрамів від їхньої ненависті. Чи вони вже перетворили мене на недолюдину? Чи зможу я колись знову стати дівчиною, якою була? Я ніколи не забуду твої очі, твої руки. Я маю опанувати себе. Якщо не заради себе, то хоча б заради Еріка.

Я обертаюся до сестри, якій завжди вдавалося триматися поруч зі мною, в будь-якому натовпі, як би хаотично нас не жбурляли з місця на місце. Вона стоїть принишкла, приголомшена. Вона тремтить, коли сонце сідає. В її руках покремсані локони, густі пасма занапащеного волосся. Ми стоїмо оголені протягом годин. Вона тримає своє волосся, ніби із ним ще тримає себе, свою приналежність до людства. Ми стоїмо так близько, що майже торкаємося одна до одної, та я все одно сумую за нею. Маґда. Самовпевнена, сексуальна, жартівлива дівчина. Де вона поділася? Мабуть, вона запитує себе про те ж. Вона намагається відшукати себе серед тих пасм волосся.

Суперечності у цьому місці знесилюють мене. Вбивства тут, як ми вже знаємо, звичайна річ. Систематична. Але немає жодної системи розподілу уніформи, на яку ми чекаємо впродовж дня. Охоронці жорстокі та грубі, але таке враження, що ніхто ні за що не відповідає. Прискіпливість, з якою вони оглядають нас, не свідчить про нашу цінність, лише визначає, наскільки ми забуті світом. Ні в чому немає сенсу. Але, певно, нескінченні очікування та повна відсутність сенсу — частина плану. Як я можу зберігати непохитність у цьому місці, де непохитні лише огорожа, смерть, приниження й клуби диму?

Нарешті Маґда говорить до мене.

— Як я виглядаю? — питає вона. — Тільки кажи правду.

Правду? Вона виглядає як брудний собака. Гола незнайомка. Авжеж, я не можу їй цього сказати, але будь-яка брехня зробить їй боляче, тож я маю знайти відповідь, якої немає, сказати правду, яка не поранить. Я зазираю в шалену синь її очей і думаю про те, що навіть для неї поставити запитання «як я виглядаю?» — найвідважніша річ, яку я будь-коли чула. Тут немає дзеркал. Вона просить мене допомогти їй відшукати та побачити себе. І я кажу їй ту правду, яку маю.

— Твої очі, — кажу я сестрі. — Вони неймовірні. Я ніколи раніше не помічала цього, коли вони були закриті всім тим волоссям.

Отже, так я вперше усвідомлюю, що ми маємо вибір — загострювати увагу на тому, що втратили, чи на тому, що все ще маємо.

— Дякую, — шепоче Маґда.

Є інші речі, про які я хочу запитати в неї, розповісти їй. Але краще залишити їх несказаними. Словами не розповісти про