Sallattik - Відбиток на серці, Sallattik

Макс

Ми сиділи біля вогню, і хоча Крістіна та Олег виглядали задоволеними після нашого підйому, я відчував лише напругу. Мої думки постійно поверталися до того, що сталося на вершині. Евеліна сиділа навпроти мене, але я не міг зрозуміти її. Чому вона завжди повинна робити все по-своєму, не думаючи про наслідки? І чому це мене так зачіпає?

Крістіна сміялася, згадуючи якісь старі пригоди, а Олег підхоплював кожну її історію. Я ж намагався виглядати невимушено, хоч насправді це було далеко від правди. Мені треба було якось вивільнити думки, але знову говорити з Евеліною — це завжди ризик. Кожна розмова з нею перетворювалася на суперечку.

Раптом Евеліна піднялася. –Я піду прогуляюся— сказала вона, не звертаючись до когось конкретно.

Крістіна лише посміхнулася. –Не загубися!

Я спостерігав за нею, як вона пішла в ліс. Щось мене зачепило — можливо, це було відчуття, що я повинен піти за нею, хоча я й не знав, чому. Тож через кілька хвилин, не сказавши ні слова, я піднявся й пішов слідом.

Її було неважко знайти. Вона зупинилася біля невеликого струмка, нахилилася до води і, здається, зосереджено спостерігала за її плином. Я зупинився на кілька метрів позаду, спостерігаючи за нею, перш ніж підійти ближче.

–Ти не вмієш просто йти сам?— її голос прозвучав іронічно, але я звик до цього.

–Я подумав, що ти могла би загубитися— відповів я без особливих емоцій. Вона ж не знала, що я йшов більше за інстинктом, ніж через турботу.

Вона кинула на мене погляд, усміхнувшись, але нічого не сказала. Я підійшов ближче і сів поруч, спостерігаючи за струмком. Що ж було в ній такого, що мене весь час притягувало?

Ми сиділи мовчки, але ця тиша вже не здавалася напруженою. Я відчував, що маю щось сказати, але не знав, з чого почати. У мене ніколи не було проблем із словами, але поруч з нею все було інакше.

–Я ніколи не розумів, чому для тебе такі моменти важливі— порушив я тишу. Це був чесний початок, бо справді не розумів, що її так зачіпає в цих паузах і спокої.

Вона підняла брову, здивована моїм питанням. –Що ти маєш на увазі?

–Тиша. Спокій. Усі ці... паузи. Я завжди думав, що краще діяти, рухатися вперед. Але зараз... — я затих на мить, намагаючись підібрати правильні слова, — Я зрозумів, що, можливо, втрачаю щось важливе, не дозволяючи собі зупинитися.

Евеліна подивилася на мене уважніше, наче бачила мене з іншого боку, якого вона раніше не помічала.

–Я виросла з думкою, що треба цінувати кожну мить— почала вона, дивлячись на струмок. –Мої батьки завжди казали, що не варто поспішати. Час минає сам по собі, але ми можемо зупинитися і побачити, що відбувається навколо.

Ці слова щось зачепили в мені. Чи дійсно я настільки захоплений контролем, що не бачу того, що відбувається навколо мене?

Мовчки слухаючи її, я намагався зрозуміти себе. Чому я весь час намагаюся тримати все в руках? Чому мене так лякає втрата контролю?

–Ти завжди все тримаєш під контролем, Максе. Я дивлюся на тебе, і мені здається, що ти боїшся втратити контроль хоча б на мить— продовжувала вона, наче читала мої думки. –Але чому?

Я задумався. Мені було важко визнати це, але я мусив.

–Я не люблю втрачати контроль, бо...— я відчув, як важко вимовляти ці слова — Бо коли я його втрачаю, я не знаю, що робити.

Це було справжнє зізнання. Вперше за довгий час я сказав це вголос. Евеліна не дивилася на мене осудливо, її погляд був м’яким.

–Ти не повинен знати все наперед— вона тихо відповіла. –Іноді варто довіритися моменту і просто йти вперед, навіть якщо ти не знаєш, що буде далі.

Вона мала рацію, і я це розумів. Можливо, я надто прив’язаний до своєї потреби в контролі, бо завжди боявся хаосу, який може з’явитися, коли все піде не за планом.

–Може, ти права — тихо промовив я, не відводячи погляду від води.

Ми залишилися сидіти біля струмка, слухаючи його спокійний шум. Це була незвичайна розмова для нас обох, але я відчув, що нарешті ми змогли відкрити щось нове один в одному.