Sallattik - Відбиток на серці, Sallattik

Ми спустилися з вершини, і по дорозі до табору мене не полишали думки про все, що сталося. Крістіна і Олег наздогнали нас на півдорозі. Вони були у гарному настрої, обговорюючи якісь дрібниці, а я мовчала, опустивши голову.

–Ну що, як вам краєвиди? — весело спитала Крістіна, коли ми знову зібралися разом.

Макс мовчки кивнув, а я не змогла стримати усмішку. –Вони були чудові— відповіла я.

Ми повернулися до табору вже на заході сонця. У повітрі з’явився легкий вітерець, а небо починало темніти. Олег з Крістіною швидко розпалили вогонь, і ми сіли навколо нього, відпочиваючи після важкого дня.

Розмови біля вогню були легкими. Крістіна з Олегом сміялися з якихось історій з минулого, розповідали про свої походи, ділилися враженнями. Але мої думки були десь далеко. Я все ще думала про те, що Макс сказав мені на вершині, і про ті суперечності, які, здається, переслідували нас весь цей час.

Через деякий час я більше не могла сидіти на одному місці. –Я піду прогуляюся–— сказала я, підвівшись.

Макс кинув на мене короткий погляд, але нічого не сказав. Крістіна кивнула, посміхаючись: –Не загубися!

Я пішла від табору, пробираючись через невеликий ліс. Невдовзі я знайшла струмочок, який тихо дзюркотів серед каміння. Вода була кришталево чистою, і я нахилилася, щоб змочити обличчя. Холодна вода освіжала і допомагала трохи відволіктися.

Я сиділа біля струмка, слухаючи його спокійний шум, коли почула позаду кроки. Повернувшись, побачила Макса, який зупинився на кілька метрів від мене.

–Ти не вмієш просто йти сам? — запитала я з іронією в голосі.

Він повів плечима. –Я подумав, що ти могла би загубитися— відповів він спокійно.

Я посміхнулася, хитаючи головою. –Не так вже й легко загубитися біля струмка.

Макс підійшов ближче і сів поруч, дивлячись на воду. Довгий час ми сиділи мовчки, просто слухаючи природу. Тиша між нами більше не здавалася важкою, але я відчувала, що щось має бути сказано.

Нарешті він порушив мовчання: –Я ніколи не розумів, чому для тебе такі моменти важливі.

Я здивовано підняла брову. –Що ти маєш на увазі?

–Тиша. Спокій. Усі ці... паузи. Я завжди думав, що краще діяти, рухатися вперед. Але зараз...— він замовк, підбираючи слова, — Я зрозумів, що, можливо, втрачаю щось важливе, не дозволяючи собі зупинитися.

Я подивилася на нього уважніше. Це був зовсім не той Макс, якого я знала до цього. Можливо, наші суперечки змусили його задуматися.

–Я виросла з думкою, що треба цінувати кожну мить — почала я, дивлячись на струмок. –Мої батьки завжди казали, що не варто поспішати. Час минає сам по собі, але ми можемо зупинитися і побачити, що відбувається навколо.

Він кивнув, але не сказав нічого у відповідь.

–Ти завжди все тримаєш під контролем, Максе. Я дивлюся на тебе, і мені здається, що ти боїшся втратити контроль хоча б на мить— я спробувала зрозуміти його краще. –Але чому?

Він замислився. Його очі втупилися в струмок, наче там було щось важливе.

–Я не люблю втрачати контроль, бо... — він затримав подих, — Бо коли я його втрачаю, я не знаю, що робити.

Його зізнання було неочікуваним, але воно розкривало більше, ніж я очікувала. Макс завжди здавався мені непохитним, але виявилося, що за цією стіною ховалося багато невпевненості.

–Ти не повинен знати все наперед— я м'яко відповіла. –Іноді варто довіритися моменту і просто йти вперед, навіть якщо ти не знаєш, що буде далі.

Він мовчки слухав, а потім тихо промовив: _Може, ти права.

Тиша знову запанувала між нами, але тепер вона була іншою — спокійнішою, як цей струмок. Ми залишилися сидіти поруч, і це був перший раз за довгий час, коли я відчула, що ми дійсно почали розуміти один одного.