Sallattik - Відбиток на серці, Sallattik

Дорога назад була тихою. Крістіна і Олег сиділи на задньому сидінні, розслаблені після триденного походу, обговорюючи свої враження. Я лише кивав, відповідаючи короткими фразами, коли вони щось питали. У мене на думці було зовсім інше.

Коли ми під'їхали до будинку Крістіни, вона махнула нам рукою, усміхаючись, і зникла за дверима. Олег теж попрощався біля свого під'їзду, залишивши мене та Евеліну наодинці в машині.

Ми їхали містом, і мовчання в салоні ставало дедалі відчутнішим. Я кинув короткий погляд на Евеліну — вона дивилася у вікно, задумливо обертаючи пасмо волосся пальцем. Я зрозумів, що мовчання потрібно перервати, перш ніж воно стане нестерпним.

–Ти завжди так тихо повертаєшся після походів?— спитав я, намагаючись зламати цю стіну між нами.

Вона злегка усміхнулася, не відводячи погляду від вікна. –Просто обдумую все, що сталося.

Я кивнув, зосереджуючи увагу на дорозі. Ми проїхали кілька кварталів, перш ніж я вирішив сказати щось, що давно крутилося в голові.

–Той струмок...— почав я, обережно підбираючи слова, — Я думаю, ти була права. Мені варто частіше зупинятися.

Евеліна перевела погляд на мене, здивовано піднявши брови. –Ти справді так думаєш?

–Так— зізнався я, дивлячись вперед. –Не скажу, що легко це зробити, але, можливо, в цьому є сенс. Не завжди бігти вперед, не озираючись.

Вона тихо засміялася. –Здається, ти вперше за довгий час не намагаєшся все контролювати.

Я не міг не посміхнутися у відповідь. –Може, і так.

Ми вже під'їжджали до її будинку, і я припаркувався поруч із тротуаром. Евеліна зупинилася, не поспішаючи виходити з машини. Вона подивилася на мене, в її очах був якийсь незрозумілий блиск.

–Дякую за поїздку і за те, що... був поруч— її голос звучав щиро, але не надто сентиментально. Вона не з тих, хто легко виражає подяку.

Я кивнув. –Завжди радий допомогти.

Евеліна відчинила двері, але перш ніж вийти, зупинилася на мить і подивилася на мене через плече.

–Ти все ще не любиш втрачати контроль, так?

Я глянув їй у вічі, і згадав усі наші суперечки, усі моменти, коли я намагався тримати все під контролем, навіть коли це не мало сенсу.

–Можливо, я не так уже й сильно цього боюся — відповів я тихо.

Вона усміхнулася. Цього разу її усмішка була теплою і щирою, без іронії.

–Тоді, може, наступного разу ми обидва просто дозволимо собі бути.

Я не встиг відповісти, як вона вийшла з машини і зачинила двері. Я ще деякий час сидів на місці, дивлячись їй услід. Вона зникла за дверима будинку, але думки про нашу розмову залишилися зі мною. Можливо, вперше за довгий час я відчув, що втрата контролю — це не так страшно.