Інна Романова - Мій коханий хірург , Інна Романова

У наступну зміну мене викликали у відділ кадрів, щоб я підписала догану та ознайомилася з правилами лікарні – мені не належить премія протягом 6 місяців. Шкода, я на неї дуже розраховувала, щомісяця отримувала і вона була приємним бонусом. Навіть думала, може переїхати трохи ближче, але, мабуть, не судилося. 
- Насте! - гукнув мене Петрошенко, який теж сьогодні був на зміні. - Привіт, маленька, - почухав мою холку друг. – Чув у тебе неприємності, ти що зовсім дурна? Чому не намагаєшся довести, що то не ти? Знаю, що того дня ще в трьох відділах були «переплутані» аналізи іншими медсестрами, просто альтруїстичні завідувачі не винесли це на рівень відділу кадрів. 
- Колю, ну як я можу довести? Та й цілком можливо, що справді переплутала, – знизала плечима, погоджуючись із реальністю. 
- Де твій бійцівський дух та віра у справедливість?! Раніше ти завжди на максималках боролася за правду, а зараз ніс повісила! - намагався спонукати мене на бунт друг, але ні, не готова. Чомусь мене сильно зачепив цей випадок, і сил на відновлення доброго імені не залишилося, ну і як це, власне, зробити? 
- Петрошенку, я пішла працювати і тобі раджу, – махнула рукою на прощання товаришу та поспішила до свого відділення. 
Знову мене стурбував дідусь – Ернест Григорович. 
Він був дуже слабким, і дихання залишалося поверхневим і частим. 
Я зазирнула в його аналізи - лейкоцити підвищені, не критично, але все-таки. 
Всі свої побоювання я донесла черговому лікаря і була культурно послана виконувати свої сестринські справи і не лізти до лікарських. 
Я все ж таки внесла коментар до мед карти пацієнта, нехай буде, мені так спокійніше. 
- Настю, - вже переодяглася, щоб йти додому, коли мене гукнув Роман. Він теж був у «штатському». 
- Так, Романе Петровичу. 
- Романе, просто Романе, і пам'ятається, ти вже зі мною розмовляла на «ти» востаннє, – нагадав він сцену тижневої давності. Після неї ми й не говорили майже, так, виключно обговорювали дрібні робочі питання. 
- Це вийшло випадково… -  трохи почервоніла від збентеження. 
- Ну так нехай так і буде, коли ми вдвох, - він знову підійшов дуже близько, практично впритул, притискаючи мене до стіни, а ще мені довелося задерти високого голову, через різницю в рості. Але чомусь весь цей, здавалося б, дискомфорт приносить радість. 
Я відчуваю його запах, тепло, повернулося відчуття захищеності і вперше за тиждень відступила тривога, яка з'їдала мене зсередини. 
- Добре, Романе, - посміхнулася чоловікові і зазирнула в очі, які посміхалися мені у відповідь. 
- Пішли з'ясовувати хто винен у твоїй догані, - підморгнув мені лікар, взяв за руку і ми зайшли в ліфт. Його долоня тримала мою, такий контраст - його велика і сильна долоня і моя маленька і жіночна, вона була надійно схована і міцно взята в полон. 
Ніколи ще тримання за руку не приносило мені стільки щастя, справді, я була щаслива відчувати Романа біля себе, розмовляти з ним, просто знаходитися поруч. 
Ми сходили у відділення швидкої допомоги до Галини Федорівни, де вона підтвердила, що такий інцидент був у них, а потім ще у два відділення, де була подібна ситуація того ж дня. 
Усе це Завгородній виклав на папері, і кожен завідувач підписався. 
- Дякую тобі! - я була настільки зворушена, що сльози виступили на очах. 
- Насте, тільки не починай плакати, я не знаю, як реагувати на твої сльози… – в очах лікаря читалася легка паніка. І мені стало так смішно і легко одночасно, я засміялася від душі, дзвінко та щиро. 
- Не буду. Дякую тобі дуже-дуже!- ми стояли недозволено близько один до одного і я наважилася піти далі, - Можна тебе запросити на вечерю, щоб віддячити за допомогу? 
Він мовчав кілька секунд, потім видихнув і сказав: 
- Сьогодні не можу, ще купа справ. Давай іншим разом, добре? – не впевнена, може здалося, але я почула жаль у його голосі. 
- Звісно! Тільки ти погодився, я запам'ятала! – кокетлтво і жартівливо зловила на слові. 
– Я завжди тримаю своє слово, Насте. Запам'ятай це. А вечеря буде тобою особисто приготована чи банальщина у ресторані? – серйозним тоном поцікавився Роман. 
-  Вечерю приготую власноруч! Що б ти хотів? 
- Хочу вареників з вишнею. Можеш? - ми дражнили один одного і це було якимось дивом! Я не могла повірити в реальність того, що відбувається!.. 
Я і ВІН обговорюємо меню майбутньої спільної вечері!  
Це не сон? 

Роман Завгородній 
Напевно я божеволію!.. 
Чомусь Настя оселилася у моїй свідомості і не планувала покидати її, ні, я не закохався, але вона стала для мене не чужою. 
Коли почув про догану, то дуже розлютився на завідувача.  
Потрібно  ретельніше розслідувати питання, Настя настільки скрупульозно ставиться до роботи, що переплутати дані одразу трьох пацієнтів не могла. 
І ще мене почало непокоїти, що вона ходить сумна. Дівчина завжди посміхається, іскриться позитивом і життєрадісністю, а цього тижня сумна і згасла. 
І не витримав. 
Все моє єство кричало захистити її. Взявши за руку, таку м'яку та маленьку, відвів по інших відділах і зібрав необхідні докази. 
І погодився на вечерю. 
Досі не вірю, що зробив це. 
У мене табу – жодних стосунків на роботі.  
Але ж це просто дружній жест подяки, правильно?.. 

Настя Ульянова 
Стан Ернеста Григоровича не покращав, а став ще гіршим. 
Я знову прийшла зі своїми побоюваннями до чергового лікаря, і була послана, потім до  іншого лікаря  і мене відправили в тому ж напрямку, що й попередній раз. 
А я не могла заспокоїтись, мені здавалося, що він згасав… 
- Доброго дня, ну як Ви? - запитала у старого. 
- Тримаюся, Настю, - йому важко давалися слова, він зовсім поганий, чому ніхто цього не бачить? Поглянула на аналізи, лише трохи підвищені лейкоцити, що цілком закономірно у відновлювальний період. 
- Як з диханням? 
- Дихаю, дівчинко, дихаю і Слава Богу. Вночі було трохи важко, ніби кисень перекрили мені, – дідусь не скаржиться, а просто розповідає, як історію. 
Я знайшла пульсоксиметр у маніпуляційній та перевірила рівень сатурації та жахнулася – 91%. 
Знову пішла до чергового лікаря, він відмахнувся від мене, як від настирливої мухи, навіть не вислухавши. 
Завгороднього сьогодні не було, відпочивав після нічної термінової операції. 
І я наважилася на злочин. 
Нехай краще мене виженуть, ніж  дивитимусь на смерть людини! 
Я зателефонувала до діагностичного відділення, замовила КТ легень, взяла дідуся та поїхала перевіряти легені. 
Двостороння пневмонія – ось чому літній чоловік не міг нормально дихати і був підвищений рівень лейкоцитів. 
Ну і привіт друга догана! 
- Ульянова, - я стояла в кабінеті завідувача, який вкотре вичитував мене. - Ну ти ж могла підійти до мене, зрештою! Як могла особисто запросити КТ від імені Завгороднього! Ти уявила себе великим лікарем? Опустися на землю – ти медсестра, причому не талановита, а щонайменше посередня. І це твоя друга догана. Попередню я хотів зняти, але не буду! Ще один промах і ти вилетиш із лікарні, зрозуміла? 
- Так, - опустила голову і мовчки слухала. Знаю, я вчинила не за правилами, але винною себе не почувала. 
- Іди, Ульянова з очей моїх геть, - втомлено завершив тираду Євген Адамович. 
На порозі на мене чекала Калугіна, щоб обдати черговою порцією жовчі. 
- Наша героїня! Ти – ганьба всіх медсестер! Друга догана за місяць, сподіваюся, скоро буде третя і тоді ми тебе більше не побачимо! - дівчина щиро зловтішалася, а я просто дивувалася як така розумна і красива зовні може бути такою чорною всередині? 
- Пішла ти, Вірко, краще бути ганьбою, ніж такою змією. Дивись не отрави себе своєю ж отрутою, он капає із зубів. 
До речі, інші дівчата-медсестри мене підтримали, пошкодували та напоїли чаєм із цукерками. 
А от лікарі несхвально цокали. 
Пішли вони всі! 
Якось допрацювавши зміну, стомлено побрела додому. 
Сьогодні я врятувала життя людині, а це чогось варте!