Ельма Кіраз - Правила помсти, Ельма Кіраз

— Так. Потрібно. Знати, що ти можеш забиратися геть. І не чіплятися до мене.

— Северин Богданович буде незадоволений.

— Ти лякаєш мене моїм дідусем? — я якось істерично засміялась.

— Думаю… він сам зможе все сказати, — Тарас кивнув на двері мого номеру і я міцно стисла зуби. Приїхав значить, не витримав самотності. 

Я підійшла до дверей та різко відчинила їх, не дивлячись на свого охоронця. Потім зайшла всередину, наче нічого не відбувається і навколо все нормально. 

— Ти вже зовсім здуріла? — грізний голос дідуся почувся по всій кімнаті, але я намагалась не реагувати. А підійшла до шафи і вдавала, що вибираю одяг.

— Здається, ви помилились кімнатою.

— Кіро! Не виводь мене! Де ти була цілу ніч?

— Мала свої справи. В які не посвятила твого вірного песика.

— Ти зобовʼязана розповідати Тарасу про все, це задля твоєї безпеки…

— Задля безпеки? — я різко розвернулась до дідуся, — це кажеш мені ти? Здається, одного разу ти знищив усе, що можна було б називати безпекою.

— Закрий рота, — він підскочив та різко підійшов до мене, — ти забуваєшся…

— А що ти зробиш мені? — я розчаровано посміхнулась.

— Треба повертатись додому, — ігноруючи моє питання, сказав дідусь.

— Завтра. Сьогодні у мене ще є плани.

— Які ще плани? Ти зараз маєш бути зосереджена на єдиному.

— Може мені взагалі віддати все своє життя тобі? Щоб міг розпоряджатися мною як завгодно? Мабуть мало зараз того, що ти змушуєш мене втиратися в довіру та ледь не зваблювати того, хто залишив мене без сімʼї. Але завжди забувається те, що все це відбулося через тебе!

— Я не збираюся вислуховувати цю маячню, — дідусь почав важко дихати через злість, — минулого вже не зміниш. Але можливо спланувати майбутнє. Тому ти мусиш вбити Артура Посійчука.

— Мені відомо це і без тебе. Але ти не можеш втручатися. Я мушу зробити це так, як сама вважаю за потрібне. Це моя помста! — я вдарила себе кулаком в груди.

— Мій син загинув від його руки. Це така ж моя помста…

— Він загинув ЧЕРЕЗ тебе. Тому все що міг ти вже зробив. Далі я буду робити все сама. Ти можеш лише запитувати, але не вказувати.

— Кіро! Не випробовуй мого терпіння!

— І Тараса можеш забрати з собою. Від нього ніякої користі.

— А цього навіть не проси, — дідусь повільним кроком підійшов до дверей, — він завжди повинен бути з тобою. Крапка, — двері гучно зачинились і я прикрила очі.

Скільки минуло років, а дідусь не змінився. Такий же холодний, злий та жорстокий. Постійні маніпуляції. Завжди все має бути лише так, як він хоче. А коли йому заперечуєш — ображається. От як зараз. Але я вже не маленька дівчинка і мене це остаточно дістало. Він наробив помилок, через що тата вбили. Тепер я й близько не дам йому головувати в цій справі.  
Втома міцно заволоділа мною і дуже захотілось спати. Та й алкоголь ще, напевно, не повністю вийшов з мого організму. То ж і закрила штори, заблокувала двері і поринула в приємний сон. Скільки годин минуло, не знаю. Але прокинулась я від телефона, що розривався дзвінками.

— Алло…— хрипло відповіла, продовжуючи тримати очі заплющеними.

— Привіт. Я тебе розбудила? — почувся збентежений голос Олени.

— Так. Але все гаразд. Щось сталося?

— Ні. Я просто… ми ж мали сьогодні піти пити каву. Але думаю, для цього вже надто пізно…

Я розплющила очі і зрозуміла, що на вулиці вже стемніло, а отже я проспала добрячу кількість годин. Стало трохи неприємно від того, що зовсім забула про те, що обіцяла зустрітися з Оленою. 

— Ну…для кави може й пізно. Але завжди можна випити якийсь коктейль.

— Ти…справді? Я просто подумала, що може у тебе змінились плани…

— Ні-ні. Мені…просто було трохи погано. І я заснула. Але тепер вже все добре, тому ми можемо зустрітися.

— Це супер, — почулося, що голос Олени повеселішав, — тоді зустрінемось за годину внизу.

Після розмови я одразу ж промоніторила клуби чи бари, куди можна б було сходити. А потім вирішила привести себе в порядок. В черговий раз намагалась впоратись з роздратуванням через те, який одяг надіслав мені дідусь. Але сьогоднішній вечір має бути цікавим, тому цей стиль вже значно краще підходить. Я одягла сукню, розшиту паєтками. Звісно мені трохи не подобалось декольте, але іншого тут просто практично немає. Вкотре оглянувши себе в дзеркалі, я вийшла з номеру. Я рідко одягала такі речі, тому продовжувала дивитись на себе. І це зіграло зі мною злий жарт, бо не побачила, як біля ліфту зі всієї сили зіштовхнулась з кимось. Міцні руки охопили мене за плечі і коли я підняла голову, то зустрілась з сіро-зеленими очима.

— Ні хвилини без пригод, — Артур криво посміхнувся і глянув спочатку на мене. А потім безсоромно пройшовся поглядом по моїй сукні.

— А ви як завжди вмієте все зіпсувати, — я швидко звільнилась від його рук і поправила сукню.

— Здається, цього разу я вже нічого не робив. Це ви не дивитесь, куди йдете.

Ми були в коридорі абсолютно самі. А його самовдоволена посмішка викликала в мене приступ люті. І я так сильно пошкодувала, що мої пістолети залишились в номері. 
Смійся поки можеш, Артуре. Бо скоро я зітру з твого обличчя будь-які емоції. Ти будеш благати про смерть…А я буду довго мучити тебе. От побачиш.