Ельма Кіраз - Правила помсти, Ельма Кіраз

Я вже подумки готуваласт до захисту і акуратно потягнулась пальцями до місця, де був захований револьвер. Мій розум був досить сильно затуманений алкоголем, але інстинкт самозбереження та страх нікуди не зникли. Артур зробив різкий рух і я сіпнулась, але потім досить полегшено видихнула. Тому що чоловік всього лиш взяв до рук ще один рушник. Він був темного кольору, тому в тмяному освітленні кімнати я не побачила його на такій же темній постільній білизні.

— Що ви тут…— Артур хаотично обтер своє тіло і слідкуючи за цим, я важко ковтнула. — Як ви взагалі тут опинились?

— Я…— в голові було порожньо, я зовсім не вигадала нічого, щоб виправдовуватись в такій ситуації.

— І чому ви в костюмі Олени?

— О ви так добре знаєте весь одяг своїх підлеглих? — я хитро посміхнулась, — це входить в обовʼязки хорошого керівника? Чи тут щось зовсім інакше…

— Що ви… Про що ви взагалі кажете, Кіро? — його вираз обличчя був спантеличений.

— Та годі вам, — я засміялась і підійшла ближче, — ніхто не засуджує нікого за службові романи. Я точно ні.

— О. Ясно, — Артур зробив крок назад, — ви пʼяна. Тепер можете не пояснювати, що ви тут робите.

— Не зрозуміла? — я підняла одну брову.

— Я зараз, — чоловік зміряв мене поглядом і швидко зник за дверима ванної кімнати.

Я буравила поглядом ті двері, а в голові починало трохи прояснятись. Чим я взагалі думала, коли вигадувала цю «спецоперацію»? Не варто було стільки пити… І цей дурнуватий Тарас. Я ж через нього зараз тут стою в жахливому становищі. Це він почав мені розповідати, що все надто довго і діяти треба швидше. А я як ідіотка це слухала. І алкоголь в крові вже не давав шансу на критичне мислення. Моє самобичування закінчилось тим, що Артур повернувся. Він вже був одягнений у спортивні штани, але торс продовжував бути оголеним. Я безсоромно розглядала його. Помітила на його грудях декілька шрамів. Що змусило згадати, хто зараз переді мною.

— А одягнутись у ваших планах нема? — я спитала, не відриваючи погляду від його тіла.

— Це мій номер. Моя кімната. Маю повне право виглядати так, як захочу. Подякуйте, що хоч знайшов штани. Бо міг би вийти зовсім інакше, — чоловік зміряв мене поглядом зверху вниз, а потім знову повернувся до обличчя.

— Думаєте, змогли б мене збентежити? — я пирснула сміхом.

— То що ви тут робите? Насправді, мені дуже цікаво це почути.

— Вам буде це нецікаво.

— Аж ніяк, навпаки. Зізнаюся, за все моє життя це вперше, щоб жінка вдерлася до моєї оселі. Чи те, що сталося між нами після конференції дало вам якісь хибні сподівання?

— Що!? — я голосно спитала, — ви при своєму розумі? Я…ми…просто з Оленою. Так, ми з Олено спорили. На свої…дівчачі теми. Я програла. От вона і загадала мені отаке завдання. А одяг просто позичила, бо у мене не виявилось нічого підходящого.

— Ви? Програли Олені? — Артур зробив такий вираз обличчя і похитав головою, наче не повірив жодному моєму слову. Хитрий чорт. 

— А що таке? — я стиснула кулаки, — це ви кого зараз хочете образити? Мене чи її?

— Я хочу сказати, що вам варто піти поспати. На тверезу голову розмови будуть приємніші.

— Я не пʼяна. Просто трохи розслабилась.

— Що ж вас так напружило? Робота? Чи може я?

— Не лестіть собі, — я фиркнула, — але завдання своє я виконала, то ж можу йти, — я підійшла до дверей, але вони були замкнені. Декілька разів сіпнула їх, та вони не піддались.

— Вони заблоковані карткою, — Артур якось неочікувано опинився за моєю спиною. Як можна так тихо ходити.

— То розблокуйте їх.

— Ні. Я вирішив, що якщо ви така відважна альпіністка, то повернутись до себе зможете так само, як і прийшли.

— Знущаєтесь, — я перевела на чоловіка косий погляд.

— Розважаюсь. З вами, як видно, це дуже легко. 

— Зараз ви негайно розблокувуєте двері та відчиняєте їх мені. Інакше…

— Інакше що? Я викличу охорону і скажу, що ви проникли в мій номер. Захотіли обікрасти. Або гірше…посягнули на мою честь, — Артур голосно засміявся.

— Ніби вона у вас є, — я відвернула погляд вбік.

— Ну то що?

— Я тоді…взагалі нікуди не піду, — я швидко пройшла повз Артура і лягла на його ліжку. Револьвер неприємно втиснувся в живіт, але я не подала виду, хоча було дуже боляче.

— Кіро, здається, ви трохи забуваєтесь. Ми з вами навіть не друзі, щоб ви могли так поводитися…

— Добраніч, — я натягнула на себе ковдру і відвернулась до стіни. Голова неприємно пульсувала від того клятого вина. Револьвер впивався в шкіру все сильніше. А я, відчуваючи якусь шалену втому, вмить заснула.

Я рокинулась і одразу відчула шалений головний біль. В роті було сухо, так хотілося пити. Але розплющивши очі, я на деяку мить дезорієнтувалась. Де я? Що це таке, невже мене викрали знову. Чому так боляче…наче проткнули живіт. Декілька разів покліпала і зрозуміла, що все в порядку. Я сплю в ліжку Артура. Як би гидко це не звучало. На щастя, його самого в номері не виявилось. І коли я в цьому переконалась остаточно, то повільно піднялась в сидяче положення і витягла револьвер. На животі був яскравий червоний слід, який напевно стане синцем. А сам метал револьверу був страшенно гарячий. Я повільно опустила голову на руку і пальцями потерла очі. Яка ж я ідіотка. Для чого було потрібно стільки пити, ще й коли така втомлена і майже не їла. Для чого було слухати того Тараса. Ще й так осоромилась перед запеклим ворогом. Замість того, щоб пристрелити його, мабуть добряче розвеселила. Стало гидко знаходитись тут, тому поспішила до дверей. На щастя, цього разу вони були відчиненими, тому я якнайшвидше забралася геть. Хотілося просто відпочити, але перед дверима мого номера вже стирчав Тарас.

— Чого тобі? — буркнула я.

— Де ви були, Кіро? Не ночували в себе. Щось сталося?

— Ні, — я байдуже махнула рукою, — просто трохи захотілось розвіятись. Самій.

— Мені потрібно про щось знати? — охоронець пильно дивився мені в очі, від чого я розізлилась.