Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

Мачуха розсміялася сухим сміхом, зняла з плити чайник.

— Тобі із цукром? «Гірше»… Я не знаю, як там у когось, Мадлен. Якщо чесно, до когось мені діла нема. А я сподівалася, уявляєш. Гадала, повернеться іншим. Клин клином вибивають, аякже.

Вона знову бряцнула чайником, помовчала.

— Менше з тим, — сказала тітка, — маємо, що маємо. Мій, знаєш, теж не пряник. Давай розбиратися: що вони тобі сказали? З якими там документами проблеми, чим аргументують?

Марта витерла обличчя, закрутила крани і вийшла з ванної, навіть не глянувши у бік кухні.

— Ну добре, — закинувши руку на спинку стільця, заперечував дядько Патрик, — а от, припустімо, ми закриємо на це очі. Припустімо, махнемо: живіть собі як хочте, не наша справа. Так? Так, та й не так! Оскільки, зрештою, все у світі пов’язане між собою, і якщо ми згадаємо історію — та от взяти хоча би тих самих драконів!..

Гіппель уже пересів на диван; із неуважним усміхом, длубаючи нігтем якусь плямку на покривалі, він слухав і невлад притакував.

Марту ці двоє навіть не помітили, на її превелике полегшення. Навряд чи вони звернули б увагу на почервонілі очі, але ж могли розпочати традиційні розпитування про школу, про ким мрієш стати.

А вона зараз мріяла стати справжньою відьмою. Такою, щоби перетворювати на ропух та щипавок одним лише поглядом.

Закривши двері, Марта присіла на ліжко і вп’ялася пальцями в матрац. Її трусило, від люті й безсилля, і від страху перед чимось, що вона й сама поки не здатна була назвати. Вона дивилася на постер із Джимом «Пернатим Псом», на кілька дитячих малюнків, що їх подарували вихованці Інкубатора, на пазл у рамці: принцеса Мельюсина приймає клятву вірності у васалів, репродукція давньої фрески. Уся кімната зараз здавалася їй чужою, не кімната — музей. Фреска, що облупилася, анахронізм, пазл із минулого життя.

Із життя, в яке ніколи, ніколи не повернутися.

Вона впала горілиць і заплющила очі, змусила себе розслабитися, дихати носом. Думати про щось, блін, хороше. Про щось, щоби всі ви здохли, позитивне. Світле, еге ж. Добре.

І тут просто у неї над вухом мобільний врубив на повну «Марш негідників»: «Гей, лялечко, світ нашим буде, як ми скажем — так робитимуть люди!..»

— Чепуруне?

— Марто, привіт! Ти там сама?

— Слухай, вибач, я забула. Та і не склалося б: у нас тут гості. Тобі конче треба було перемолоти сьогодні?

— Га? — здивувався Чепурун. — А, ти про кістки! Та ні, воно таке, день туди, день сюди, почекаю.

— Супер. А телефонуєш тоді?..

— Та ж щодо кісток.

— Стоп. У когось із нас проблеми із пам’яттю. Ти мені щойно…

Чепурун голосно видихнув:

— Хоч дослухай. Словом, таке: ти коли востаннє бачилася із Губатим Марком?

— Коли бачилася — не згадаю. Говорила — години півтори тому. А тобі він з якого дива потрібний? Чи вирішив сплавити йому свою частку?

Чепурун розсміявся нервовим сміхом:

— Та, слава богу, ні. Його взяли.

Марта підвелася, підійшла до дверей і прислухалася. У кімнаті було тихо, голоси — всі чотири — долинали із кухні.

— Тобто «взяли»?

— Я поки сам не в курсі, що там і як. Виклали ролик, хтось випадково опинився поряд, коли єгері виводили його із «борсука». Уже в наручниках. У коментах пишуть, що звинувачують у незаконному придбанні та перепродажі драконових кісток.

— …

— Гей, не мовчи там!

— Я не мовчу, — повільно вимовила Марта. — Я думаю. Він мені телефонував, розумієш? От якраз на цей мобільний.

— І не вперше?

— Не вперше.

Чепурун присвиснув.

— Тоді працюй мізками і не гальмуй! На біса ти йому здалася. Один би раз — ну, помилився номером. А так… Може, скажеш, коли питатимуть, що клеївся до тебе?

— Та пішов ти!

— А недаремно Стефан-Миколай говорить, що в тебе занижена самооцінка. Хоча, звичайно, з іншого боку…

Марта несподівано для самої себе розсміялася:

— Ну ти й базікало!

— Базікало чи ні, а щодо «клеївся» ідея годяща. Якщо треба, ми підтвердимо. Словом, міркуй давай. І про наш запас… його би переховати кудись, як гадаєш.

Тут Марті спало на думку те, що вона почула за столом. Чепурун вислухав її, напружено сопучи в слухавку, але переривати не ризикнув.

— Порадимось, — сказав. — Адже до неділі все одно жодного шансу, що вирвешся.

Марта прикинула: Губатому вона вже навряд чи завтра знадобиться. А розраховувати на те, що там в нього намічалось, не виходить.

— Та ні, — сказала. — Ще й як вирвуся. У школі обговоримо.

Цілий вечір вона чекала, що їй зателефонують або навіть візьмуть і прийдуть просто додому. Учила уроки, а сама прислухалася до розмов на кухні й до того, що відбувалося у дворі. Кілька разів, коли під’їжджали машини, коли брязкали дверцята, — не витримувала, визирала у вікно.

Але єгері не їхали, а гості розмовляли із Елізою надто тихо, немов навмисне. І задачки, от же паскудство, категорично за таких умов не розв’язувалися.

Зрештою всі розійшлися. Дядько з тіткою поспішали на електричку, аби до ночі бути в Істомлі, Гіппель взявся їх провести. Батько допоміг мачусі прибрати зі столу й знову ліг у вітальні. Марта чула, як рипить під ним диван.

Вона теж лягла, але не могла заснути.

Тому чула, як він підвівся. Постояв, зітхнув, наче на щось наважувався.

Рипнули двері спальні, обережно зачинилися.

Марта лежала в темряві, робила вигляд, що намагається заснути і аж ніяк не прислухається до тиші. Не розрізняє ледве чутні голоси — чоловічий та жіночий. Рипіння пружин. Здивований, придушений вигук.

Уранці, коли, напівсонна, шаркаючи капцями, вона прямувала на кухню, батько був там само — на дивані. Уже не спав, просто лежав, утупившись у стелю. І здається, усміхався.

Розділ 4

Огляд і висновки

— Про огляд чула? — найперше запитав Стефан-Миколай.

Він чекав на Марту у дворі: кинув сумку на лавочку і з непідробною цікавістю дослідника приглядався до якогось чи то жука, чи то блощиці.

— У Губатого вдома? — уточнила Марта.

— Що? Та ні, у школі. Медичний огляд. А до чого тут Губатий?

Марта розповіла.

Стефан-Миколай нарешті відірвався від комашки.

— Чого ж ти посилання на ролик не скинула? Ну і власне, який план?

Відповісти Марта не встигла — з боку дворів примчав Чепурун: волосся дибки, під пахвами розпливаються темні плями, дихає наче спанієль-астматик.

— Губатий всіх здав? — спробував вгадати Стефан-Миколай.

— Язик би тобі… фу-у-ух… відсох… — Чепурун вперся долонями у коліна і ковтав, ковтав повітря, не міг надихатись. — Марто! Ключ від гаража з тобою? Негайно хапаємо й десь ховаємо!..

— Ключі? — здійняв брову Стефан-Миколай.

— Кістки!.. — Чепурун махнув на них, мовляв, про що із вами, бовдурами, говорити, і рушив назад, до гаражів.

— Ти відхекайся