Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

жезлу, взявся головувати. Він розпитував дядька Патрика про справи в Істомлі, тітку Мадлен про близнюків, сам ділився кумедними історіями, виголошував тости за господаря і за господиню, і за доньку-розумницю-красуню-писану, за щоби не було війни і щоб дім — повна чаша. Усе це Марта знала іще з тих, кращих років: Гіппель часто тоді до них навідувався, та й потім не забував. Саме він допомагав батькові вкотре знаходити роботу, позичав гроші, коли сім’ї було скрутно… І саме він свого часу відраджував батька від того, щоб їхати на заробітки, — але, на жаль, невдало.

Єдине, в чому Гіппель лишався непохитним: дружба дружбою, а бізнес бізнесом. Тому до себе у фірму брати батька не хотів. «І взагалі, — казав, — не для того ми з тобою вирвалися із самісінького пекла, щоб завчасно заганяти себе на цвинтар. Вважатимемо, Раймонде, що я гарую там за нас обох».

Багато хто звав його Брехлом — не від злості, а з повагою: ніхто не вмів так смачно розказувати приповідки. І водночас Гіппель міг бути надзвичайно серйозним, коли доходило до справді важливих речей.

— Ну, — проголосив він, коли перша хвиля тостів зійшла нанівець, — а тепер от що я хочу сказати. Ти, Раймонде, тоді мене не послухав, я із твоїм рішенням не погоджувався, але нічого з тим вдіяти не міг. Хто із нас мав рацію? Не знаю. Та й чи є різниця? Головне — ти все-таки повернувся, всупереч усьому. І я хочу випити за те, щоб так було завжди: щоб тобі було до кого і задля чого повертатися.

Батько мовчки відсалютував йому чарчиною, але пити не поспішав, тільки губи вмочив. Їв він теж без апетиту — так, подлубався виделкою і відсунув тарілку. Дядько Патрик заходився його розпитувати про щось, а Еліза тим часом кивнула тітці Мадлен і пішла на кухню.

Гіппель обернувся, зняв зі столика батьків глечик і задумливо крутив у руках.

— А що, — спитав у дядька Патрика, — як там у вас в Істомлі справи із пшеницею?

— Із чим? — не зрозумів дядько. Він якраз дав батькові спокій і докладав собі грибочків.

— Озимі, — Гіппель знай крутив глечик, наче не міг збагнути, для чого той узагалі потрібний. — Кажуть, їх на зиму навіть не лишатимуть. Пустять на солому, — Гіппель рубанув долонею, — і до столиці. У нас, принаймні, я чув, до цього йде, з дня на день розпочнуть.

Дядько Патрик ворухнув кошлатими бровами. Настромив грибочок, оглянув його прискіпливим поглядом цінителя.

— Авжеж, — промовив нарешті. — В Істомлі вже почали. І правильно, як на мене. За нинішніх-бо умов.

Гіппель відставив глечик і помітно пожвавився.

— Як цікаво! Ну але ж тоді що із хлібом? Я, звичайно, розумію: сезонна повінь, можна зробити запаси, але усе це… ну гаразд, тиждень, щонайдовше — півтора, якщо толкові холодильники. А далі?

Дядько Патрик жував, примруживши очі. Усміхався по-хлоп’ячому задерикувато, наче саме на це запитання давно чекав.

— А що «далі»? — сказав він, смакуючи кожне слово. — Візьмемо й на отримане золото закупимо зерно. Елементарно, еге ж? І давно варто було докумекати, надто вони зволікали. Грали у піддавки з усіма цими тридесятими. А візьмімось-но їхніми методами. Це і вигідніше, зрештою. — Дядько відсунувся на стільці, постукав пальцями по скатертині. — Я минулого тижня якраз дивився передачу, там експерти із цифрами в руках… Усе ж очевидно. Чого вартує заготівля соломи? Вважай, гріш! Мідний гріш! Ну, перевезти до столиці… воно, ясно, теж трохи коштів треба, але, по суті, незначних. І до слова, жодних тобі надмірних втрат: ніхто не розкрадатиме, а як почне підгнивати — не біда. Гнила чи суха — на золото він її перетворює однаковісінько. А золото є золото. Із золотом всі тридесяті в нас отут будуть!

Дядько Патрик по-доброму, майже ніжно стиснув кулак і трусонув ним над столом. Наче вхопив за шкірку кошеня-халамидника.

— Звучить як казка, — кивнув Гіппель. — Але слухайте, що там ваші фермери? Не обурюються? Соломою багато не заробиш.

Марту, яка вже неабияк знудилася, наче струмом вдарило. Це ж як «з дня на день»?! Там іще отакенний шматок щелепи! Звісно, коли Губатий не бреше, йому знайшли фрагмент крутіший, але Марта у це чомусь не вірила, вірогідніше за все сталася помилка. (І ох — не заздрила вона тим, хто так помилився!..)

Вона прикинула: до суботи ніяк не вирватися, та й у суботу… довелося би знову відпрошуватися, а двічі на одному тижні навіть Штоц не відпустить. От дідько!

— Та гаразд, — легко відмахнувся Гіппель, — там побачимо. Від нас тут, зрештою, нічого не залежить, хай так, хай сяк. Слухай, Раймонде, маю до тебе прохання. Знаєш, яке?

Батько весь цей час сидів, відкинувшись на спинку дивана. І якщо сам не рухався, то пальці його ні на мить не зупинялися. Лівою рукою він перебирав фіалкові намистини чоток, правою вистукував якийсь мотивчик, чи що. У відповідь на слова Гіппеля лише похитав головою.

— Отакої. Невже найпростішої не зіграєш? Тієї нашої, «Чужа вода в долонях». Сто років її не чув.

— Вибач, — сказав батько. Він підвівся, диван під ним розкотисто рипнув. — Іншим разом. Піду-но прогуляюся, подихаю свіжим повітрям.

— А що ж із?.. — Але дядько Патрик акуратно поклав долоню на плече Гіппеля і кивнув, нехай собі, мовляв.

Скориставшись паузою, Марта теж підвелася:

— І я піду, мені уроки…

— Уроки — це правильно, — пробасив дядько Патрик. — Схвалюю! Завжди ставлю тебе за приклад своїм лобурякам: дивіться, кажу, он як ішачить, а ви одне знаєте — перед компом штани протирати та на кіно гроші канючити.

Марта ввічливо покивала й утекла до ванної мити руки.

Гаразд, взагалі-то не тільки для того. Просто їй було цікаво, що можна так довго робити на кухні.

— …так, добре, — казала Еліза батькові. — І хліба купи, все одно ж виходиш.

А коли закрилися двері, додала зовсім іншим тоном:

— Отак воно й було. Усі останні роки. Розумієш?

Тітка Мадлен промовчала — просто кивнула.

— Коли я виходила за нього заміж… Господи, він же ж був геть інший! Ти, певно, пам’ятаєш… Що з ним сталося, Мадлен? Що з ним сталося?

— Ти цього не застала, — тихо промовила тітка. — Це після гір. Напевно, не варто мені так говорити, але… Але це правда. Гіппель теж змінився. Знаєш, колись давно, в іншому житті… ну, я ж готова була вийти за Елоїза.

Марта стояла, вода текла, із крана текла, і по обличчю теж.

Це все було неочікувано. Як зрада рідної людини.

Ні, подумала вона, не «як», це і є зрада, таке казати про батька за його спиною! Але чому? Чому тітка так поводиться?

— …всю душу мені вимотав. Не сварився, не влаштовував сцен. Просто мовчав. Ледь щось не так — ходив і мовчав, розумієш? І от тепер іще це.

— Ну, нічого. Що ми можемо? Треба якось пережити, Елізо. У