Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

і поясни по-людськи! — наздогнала його Марта. — А то, знаєш, запізнюватись до Ропухи взагалі не в тему.

Ропуха вела в них біологію і була вкрай пам’ятливою тіткою.

Чепурун пирхнув на це, однак змінив рись на бадьорий крок.

— Отже, — сказав, — ситуація така. Я вчора до півночі рубився у «Космоковбоїв», ми якраз ломанулися в рейд на одну планетку — і тут привіт, наш ванхелсінг каже: «Далі без мене, форс-мажор, соррі. І вам, — додає, — раджу, якщо в когось є у гаражах на Трьох Царів щось таке… не дуже законне — поникайте до обіду».

— В обід, — похмуро відгукнувся Стефан-Миколай, — все це перетвориться на гарбузи.

Чепурун на нього навіть не глянув.

— Губатий, гадаю, жодного імені не назвав, злякався. Він же напевно пов’язаний із діячами, зубатішими за нього. Які в разі чого де завгодно знайдуть.

— І що завгодно відгризуть.

Марта штурхонула Стефана-Миколая під ребро.

— А гаражі тут до чого?

— А в якомусь із гаражів, саме тут, на Трьох Царів, цей довбень облаштував собі склад. І єгері підозрюють — не в одному. Наш ванхелсінг каже таке: на обшук ордер їм, звичайно, ніхто не дасть, але ЖЕК випише дозвіл на перевірку, типу, підозра у порушенні пожежної безпеки. Після обіду вони викликають власників і починають перевіряти.

— Слухай, — не в’їхала Марта, — але якщо без ордерів, то чим вони нам загрожують? Зайшли-пішли, хіба ні?

— Без ордерів — зате з кресальними собаками.

Кресальних собак Марта живцем ніколи не бачила, тільки по телевізору. Це були здоровезні, з теля, тварюки — чорні, з лемурячими очиськами та ікластими мордами. Драконові кістки, токсичні там чи нейтралізовані, вони чули не згірше, ніж свиня трюфелі.

— Насичений вівторок намічається, — зауважив Стефан-Миколай. — То який, вкотре питаю, план?

Чепурун стисло виклав, поки Марта відмикала двері. Кістки слід було негайно забрати звідси і заховати деінде. Оскільки ж до Чепуруна нести їх просто неможливо — от якраз дуже вчасно поряд опинився Стефан-Миколай.

— Як там твоя сеструха? Ти наче казав, що видужує?

Той поглянув на годинник:

— І навіть, думаю, от просто зараз заходить у двері нашої благословенної школи. Куди, до слова, бажано би потрапити і мені… ну, хоча б на середину першого уроку.

Тільки Стефан-Миколай у таких випадках взагалі приходив на урок, будь-який нормальний школяр перечекав би на подвір’ї чи у парку навпроти. Але сперечатися чи переконувати сенсу не було, це Марта із Чепуруном уже давно засвоїли.

Вони поквапом розібрали вавилонську вежу, розкидали трофеї по сумках — а Марті, щоб все забрати, довелося змінити свою звичайну шкільну сумку на позаторішній наплічник, що висів тут-таки, на вішалці.

Влаштували творчий безлад, замкнули гараж і швидко рушили по маршала Нахмансона, потім звернули біля парку, зрізали шкільним стадіоном, прослизнули крізь дірку в паркані…

— Марто! — гукнула Ніка. — Агов, ходи сюди! А я вже телефонувати тобі збиралася!

Далі вздовж паркана, біля в’їзду на шкільне подвір’я, стояв присадкуватий автобус із табличкою «ДІТИ». До нього повільно, наче арештанти, заходили одинадцятикласники. Біля його квадратної морди стояли Штоц і Ропуха. Ропуха пнулася, червоніла бородавками, здіймала всі свої підборіддя й витріщалася щосили. Штоц, зважаючи на тон і жести, був ввічливий та невблаганний.

— Ми ж ледве не поїхали! — підбігла Ніка. — Потім самі б добиралися, через півміста.

— От молодчина, — сказав їй Стефан-Миколай. — Яка турбота. Що б ми без тебе робили.

Ніка вже хотіла відповісти — гідно, дотепно і безжально, — але втрутилася Марта.

— Це надовго, ти в курсі?

— Та, певно, як минулого року. Кілька годин — і відпустять, на уроки не треба, одразу додому. Ходімо, я тобі місце притримала.

Марта озирнулася на лицарів. Іди собі, іди, махнув їй рукою Чепурун. Сам він явно націлився скочити в кущі, аби уникнути сумної долі, однак якраз цієї миті Штоц поборов нарешті Ропуху і помітив їх зі Стефаном-Миколаєм. Шляхів для відступу не залишилося, навіть Чепурун це збагнув. Він зобразив на обличчі бадьореньку усмішку — уроків не буде, супер! — і рушив за Мартою й Нікою.

В автобусі було тісно, пахло бензином і потом, багато хто позіхав, а Клаус навіть спав, впершись одним вухом, наче велетенським присоском, у скло. На Нічиних місцях уже сиділи Артурчик із Еріком, про щось перешіптувалися. Ніка, злюща після спілкування із Стефаном-Миколаєм, гаркнула на них — аж обидва, перечіпаючись, поквапом звільнили сидіння.

І лише тепер дівчата помітили в кінці проходу, біля кабіни водія, молодого пана Вегнера. Він стояв упівоберта до них і про щось розмовляв із медсестричкою, яка час від часу підміняла пані Бихальську, шкільну лікарку. Рука пана Вегнера недбало лежала на спинці сидіння, зовсім поруч із плечима й шиєю медсестрички, і взагалі, судячи з усього, обговорювали вони аж ніяк не розповсюдження інфекційних захворювань в осінньо-зимовий період серед учнів старших класів.

Ніка сполотніла, закусила губу і забилася якомога далі у куток, під самісіньке вікно. Марта сіла поряд, запхала під сидіння наплічник, озирнулась. Чепурун і Стефан-Миколай вмостилися хто де; судячи з облич, обох сповнювали найгірші передчуття.

— То що, — сказав, піднімаючись до салону, Штоц. — Усі тут?

Автобус був занизький для нього, і класний завмер, зігнувшись у три погибелі. Усміхаючись так, наче попереду на них чекала найчарівніша і найнеймовірніша мандрівка, він нагадав: вам видадуть обхідні листи, там вказано номери кабінетів і те, в якому порядку треба їх відвідувати, тож прошу, будьте уважними й жодного не пропустіть, раптом що неясно — запитуйте у мене, у пана Вегнера, нашого нового вчителя, або ж у пані Казатул.

Пан Вегнер і пані Казатул при цьому навіть спромоглися відволіктись одне від одного і кивнути пасажирам.

— Які потворні у неї руки, — прошепотіла Ніка. — Тільки-но глянь. А зуби — дрібнющі, як у щура.

Марта неуважно кивнула. Автобус уже рушив і їхав проспектом, у вікні, за плечем Ніки, вона побачила двох вузькомордих «борсуків». Задні дверцята були відчинені — і раптом Марта помітила всередині чорну, оцупкувату постать; тварюка повернула до неї писок, і в темряві пролупилися два круглі ока, кожне завбільшки із каганець.

— Про що взагалі можна із нею розмовляти? — не вгавала Ніка.

— Сімнадцять років, — нагадала Марта, і коли подруга скривилась, вирішила змінити тему. — Слухай, а чого нас із таким поквапом забрали з уроків? Раніше хоча б за кілька днів попереджали.

Ніка стенула плечиками, не відводячи погляду від передніх сидінь:

— Тобі не все одно? Може, чергова епідемія починається — ну і смикнулися, що треба терміново прищепити. Золота лихоманка, соляне остовпіння чи інша бридота. Зараз усе це пре через кордони, сама знаєш.

Виявилося, однак, що ніяке щеплення їм не загрожує. Автобус вивантажив усіх біля сірого, облупленого корпусу, Штоц із Вегнером та панею Казатул провели до вестибюля, роздали обхідні листи й відправили у просякнуті смутком коридори — кружляти, блукати, товктися під дверима, підпирати стіни, чекаючи своєї черги…

Звичайні хворі зиркали на школярів хто із заздрістю, хто з