Марк Логан - Віддана босу за борги, Марк Логан

36.1

— До кабінету, хутко! — чую крізь шум у вухах.                                                                                 

І миттю спиною відчуваю холод і порожнечу. Андрій відступив, даючи мені можливість піти. Дав свободу. Або шанс зробити крок назад. Не буквально, звісно.                                                          

Попри його наказ, я розумію, що будь-якої миті можу звалити до біса і нічого він мені не зробить. Але... звалити, коли бажаний чоловік майже горить? І коли сам тремтиш від нетерпіння доторкнутися до нього? Вдати, що нічого не відчуваєш, і залишити все, як є? 

Ні, досить із мене. Я занадто довго чекав. Уже й сподіватися перестав. А тут Доронін сам ініціативу проявляє. Я піддамся. Я так хочу.                                                                                                               

Повільно, щоб не спровокувати його, повертаюся до друга обличчям. Витримую погляд темно-карих очей, які через розширену зіницю чорні, як меблі в його кабінеті. І я раптом відчайдушно бажаю побачити його голим у тому самому кабінеті й на тому самому чорному шкіряному дивані. 

Так, я клятий естет. І, звісно ж, збоченець.                                                                                                 

Доронін повторює свій наказ, тільки вже не словами, а кивком голови. Намагається виглядати зібраним, але я бачу, як тремтить його кадик, як важко він дихає. А киває він саме тому, що йому, ймовірно як і мені, складно говорити. Вимовляти слова. Голос сідає. Хочеться гарчати й діяти.  

Усміхаюся в обличчя другові й покидаю приміщення. Варто переступити поріг, як усі веселощі сповзають з обличчя. Серце шалено калатає в грудях, жене тілом кров, яка за відчуттями ось-ось закипить. І цей коктейль жене мене вперед.                                                                                             

Я не тікаю. Я не з тих, хто буде тікати. Іду й намагаюся триматися незворушно. Але збоку, напевно, виглядаю як ідіот. От тільки зараз мені плювати. Усі думки тільки про те, що чекає на мене за масивними дверима кабінету Андрія.                                                                                               

Зараз я чую тільки власне дихання і стукіт серця. Воно хоче до Андрія, хоче битися заради нього. А хіба не так було й раніше? Я обманював себе тим, що наша дружба стає тільки міцнішою з роками. На ділі ж із кожним прожитим роком я тільки переконувався, що моє таємне захоплення другом зовсім не захоплення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно