Ясміна Лав - Поцілунок під забороною, Ясміна Лав

—Як ти смієш так говорити про мою маму?!Ти не поважаєш мене. Мені байдуже, я змирилася. Але ця жінка тебе ще й захищає.Їй шкода тебе... Усе тіло напружене, наче тятива. Здається, момент—і я розірвусь. Роман дивиться на мене, наче бачить вперше. Темні очі широко розплющені, хлопець навіть не кліпає, вловлюючи мої слова. —Це вас треба шкодувати,-шипить і йде на мене. Але я не збираюся відступати.Не цього разу.Досить. —Не смій псувати життя моїй мамі. Вона щаслива,і я хочу, щоб так було і надалі,—кажу досить впевнено, не дивлячись на те, що хлопець стоїть впритул і намагається просвердлити в мені діру очима. —Отже, тобі псувати життя можна.За себе ти не турбуєшся,—він нависає наді мною. — Ти…—зривається голос. Його запах врізається в ніздрі,пухкі губи манять.І наче порив-наші вуста зливаються

Глава 1

Яся.

 

Таксі зупиняється перед високими, кованими воротами з чорними металевими вставками.

Виходжу з автомобіля та озираюся на маму. На її обличчі ніжна усмішка.

Роблю кілька кроків і бачу, як на мене опускається кругла камера, установлена на паркані.

За секунду ворота від'їжджають убік, і перед нами з'являється високий, широкоплечий чоловік.

На ньому чорні прості штани, чорна сорочка і такого ж кольору кепка. Розумію відразу — охорона.

— Доброго ранку, Світлано Іванівно, — охоронець дивиться на мою маму.

— Добрий день, — вона відповідає тихо.

— Це всі ваші речі? — питає чоловік, кидаючи погляд на наші сумки, які стоять на землі.

— Так, це все.

— Андрій Володимирович уже чекає. Проходьте, я принесу валізи.

Мама повільно йде вперед, я ще кілька секунд мнуся на місці, а потім йду за нею.

Проходимо рівненькою, вимощеною каменем доріжкою повз вічнозелений газон. Неподалік бачу низькі дерева, гілочки яких біліють від інею, а в закутку видніється білосніжна альтанка.

Ще кілька метрів — і я зупиняюся біля довгої клумби, яка наразі пустує, але, мабуть, весною виглядає чудово. Як і все навколо.

За вишуканим переднім двориком розташований великий, триповерховий будинок із двома широкими балконами та високими вежами. Це просто замок, а не дім.

Спостерігаю, як мама підходить до високого, гарного чоловіка і пірнає в його обійми.

На моїх губах з'являється усмішка.

Після всього, що вона витерпіла з моїм батьком, жінка заслужила на щастя. А дядько Андрій — чудовий чоловік, щоб розпочати все спочатку. Головне — він кохає її, і вона його також.

Що не мало важливо — до мене він також ставиться, як до власної доньки.

Сьогодні ми переїжджаємо у його дім. Вони з мамою вирішили жити разом, і, здається, це чудова ідея. Але я трохи переживаю.

Звикла до нашої орендованої квартирки. Добиратися до університету на метро і супермаркету поряд. А головне, я звикла бути єдиною дитиною в сім'ї, а у дядька Андрія є син. Щоправда, ми не бачилися жодного разу, але я знаю, що він уже дорослий. І все ж...

Я нервую перед зустріччю з новою сім'єю, і через це в мене весь час тремтять руки.

— Ясенько, ходи до нас, — з усмішкою повертається до мене мама.

— Привіт, Ясенько, — вітається чоловік.

Підходжу на кілька кроків і зупиняюсь, не в змозі відвести очей від червоних маминих щічок. Заради її усмішки я готова на все.

— Ходімо, я покажу вам дім. Твоя кімната вже готова, — дядько Андрій жестом показує на гарні, дерев'яні двері зі скляними вставками та підморгує мені, коли говорить про кімнату.

Будинок всередині ще гарніший, ніж зовні. Я, звісно, не бомжувала, і, поки ми з батьками жили втрьох, квартира у нас була хороша. Звісно, поки мама від тата не пішла.

Але їй ніколи не зрівнятися з цією красою.

Широкий передпокій, з вмонтованими у стіни дзеркалами та кришталевою люстрою, яка звисає з білосніжної стелі.

Вітальня виглядає як картинка з журналу про інтер'єри.

Камінний зал з м'якими меблями, кольору слонової кістки.

Скляний столик з дерев'яними, різьбленими ніжками, високий комод зі світлого дерева, теплі відтінки стін і м'який килим під ногами. А навпроти — широкі, скляні двері, за якими вихід на закриту терасу.

За вітальнею — обідня зона, яка відділяється вузькою, високою аркою від кухні.

— На території є ще невеликий будинок, там живе прислуга та охоронці, — повідомляє дядько Андрій.

На другий поверх ведуть дерев'яні, широкі сходинки.

— Тут бібліотека. У твоєму розпорядженні, коли захочеш, — чоловік відчиняє для мене перші двері, до яких ми підходимо.

Бібліотека дуже велика. У стіни вмонтовані високі, дерев'яні полиці чорного кольору, на яких рівними, довгими рядами складені книги.

У стелю вмонтована кругла люстра, а навпроти дверей — велике вікно, під яким стоїть столик із темного дерева на металевій ніжці, поряд — м'яке світле крісло. Під ногами — круглий килимок.

Вже розумію, що це буде моя улюблена кімната у цьому домі.

— Це кімната для гостей, — дядько Андрій показує на двері навпроти.

Ми проходимо повз та йдемо світлим коридором.

— Тут кімната мого сина. На жаль, його поки що немає вдома. Він приїде пізніше, і ви зможете познайомитися, — показує жестом чоловік на білі двері з правого боку.

— А навпроти — твоя кімната, — він розвертається та показує на такі ж самі двері з іншого боку.

Дядько Андрій підморгує мені, і я зазираю всередину.

Простора, світла кімната з високою стелею і широкими, прозорими дверима на всю стіну.

Ніжного кольору меблі, велика шафа, невеликий столик із дзеркалом над ним. Збоку вузькі, білі двері.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍