Ю. Несбе - Поліція

поклала на нього долоні, погладила стільницю. Ракель уважно стежила за її рухами. Вона гладила так, ніби знала, яке на дотик шорстке це необроблене дерево, яке воно приємне, живе. Погляд її зупинився на кавовій чашці Харрі. Вона що…

— Що ви хотіли розповісти мені, Сільє?

Дівчина посміхнулася сумною, майже нещасною посмішкою, не відводячи погляду від чашки.

— Невже він дійсно не розповідав вам про мене, пані Фауке?

Ракель на мить заплющила очі. Цього не сталося. І вона навіть не подумала, що це станеться. Вона довіряла йому. Вона знову розплющила очі.

— Кажіть, що ви хотіли сказати, так, ніби він не розповідав мені про вас, Сільє.

— Як забажаєте, пані Фауке.

Дівчина відвела очі від чашки і подивилася на Ракель. Погляд її був неприродно відкритим, безневинним і щирим, як у дитини. І Ракель подумала: таким же жахливим, як погляд дитини.

— Я хочу розповісти вам про зґвалтування, — сказала Сільє.

Ракель несподівано зрозуміла, що їй важко дихати, неначе хтось умить висмоктав з приміщення усе повітря, як роблять при упаковці ковдр у вакуумні пакети.

— Про яке зґвалтування? — вдалося вимовити їй.

Стало вже майже зовсім темно, коли Бйорн Гольм виявив нарешті автомобіль.

Він завернув у Клеметсруду й поїхав далі на схід регіональним шосе 155, але проґавив покажчик на Ф’єлль. І тільки по дорозі назад, коли зрозумів, що проїхав надто далеко і йому потрібно розвернутися, він знайшов цей покажчик. На цій дорозі руху було ще менше, ніж на регіональній, і тепер, з настанням темряви, вона здавалася абсолютно пустельною. Здавалося, що густий ліс, який обступив дорогу двобіч, підійшов до неї ближче, і тут Бйорн помітив на узбіччі задні фари припаркованої машини.

Він зменшив швидкість і подивився в дзеркало. Позаду тільки пітьма, попереду — двійко хворобливо-яскравих червоних вогників. Бйорн звернув на узбіччя, зупинився за автомобілем, що стояв, і вийшов з машини. Десь у лісі глухо і меланхолійно голосив птах. Руар Мідтстюен сидів навпочіпки поряд із кюветом у світлі передніх фар своєї машини.

— Ти приїхав, — сказав Руар Мідтстюен.

Бйорн взявся за ремінь і підтягнув брюки. Це він почав робити зовсім нещодавно і не знав, звідки взявся цей рух. Хоча ні, знав. Його батько, починаючи розмову, завжди підтягував штани напередодні того вагомого, що йому належало сказати, висловити або зробити. Бйорн ставав схожим на свого батька. Тільки ось вагомі слова йому рідко доводилося вимовляти.

— Значить, усе сталося тут, — сказав Бйорн.

Руар кивнув, дивлячись на букет квітів, який він поклав на асфальт.

— Вона приїхала сюди з друзями полазити по горах. Дорогою додому зупинилася тут, щоб попісяти в лісі. А інші поїхали вперед. Вони вважають: усе сталося, коли вона вибігла з лісу і стала сідати на велосипед. Вона квапилася, щоб наздогнати друзів. Вона була такою жвавою дівчинкою, розумієш… — Йому доводилося напружуватися, щоб контролювати свій голос. — І вона виїхала прямо на дорогу, не утримала рівновагу і… — Руар поглядом показав, звідки їхав автомобіль. — Слідів гальмування не залишилося. Ніхто не пам'ятає, як виглядала машина, хоча вона одразу після події повинна була проїхати повз інших. Але вони обговорювали маршрути сходжень і говорили, що повз них проїхало декілька автомобілів, адже вони досить далеко поїхали у напрямку Клеметсруду, перш ніж подумали, що Фія вже давно мала наздогнати їх і що з нею щось сталося.

Бйорн кивнув, прочистив горло. Йому хотілося скинути вантаж із плечей. Але Руар не дав йому нічого сказати:

— Мені не дозволили брати участь у розслідуванні, Бйорне. Тому що я батько, так вони сказали. Замість цього в групу включили новачків. І коли до них нарешті дійшло, що ця справа — не пара дурниць, що водій не прийшов добровільно в поліцію і ніяк себе не видав, було вже пізно пускати у бій важку артилерію. Сліди захололи, спогади стерлися.

— Руаре…

— Погана робота поліції, Бйорне. Ось так. Ми все життя віддаємо службі, віддаємо усе, що у нас є, а потім, коли ми втрачаємо найдорожче, що ми отримуємо у відповідь? Нічого. Це зрада, Бйорне.

Бйорн дивився на щелепи колеги, які рухалися по еліпсоїдній орбіті, дивився на те, як напружується і розслабляється щелепна мускулатура, напружується і розслабляється, і думав, що його жуйка вже втратила всякий смак.

— Через це я починаю соромитися того, що я поліцейський, — сказав Мідтстюен. — Усе точно так, як і у справі Калснеса. Огидна робота від початку до кінця, ми дозволяємо вбивці втекти, і нікого не притягують до відповідальності. Пустили цапа в город, Бйорне.

— Дівчинка, яку знайшли в "Нірвані" сьогодні вранці…

— Анархія. Ось що це таке. Хтось має узяти відповідальність на себе. Хтось.

— Це Фія.

У тиші, що настала, Бйорн знову почув пташиний спів, але цього разу він долинав з іншого місця. Напевно, птах перемістився. І несподівано йому в голову прийшла думка: це інший птах. Їх могло бути два. Два птахи одного виду, що перегукувалися в лісі.

— Про те, як Харрі мене зґвалтував.

Сільє подивилася на Ракель спокійним поглядом, неначе та щойно оголосила прогноз погоди.

— Харрі вас зґвалтував?

Сільє посміхнулася ледве помітною посмішкою, більше схожою на судому, яка зникла, не досягнувши очей. Зникло й усе інше — вираз обличчя, який вселяв довіру, і байдужість. І замість того, щоб наповнитися посмішкою, її очі налилися сльозами.

"О Господи, — подумала Ракель. — Вона не бреше". Ракель широко розкрила рот, щоб ковтнути кисню, абсолютно переконана в тому, що дівчина, може, і божевільна, але вона не бреше.

— Я була така закохана в нього, пані Фауке. Я думала, що ми створені одне для одного. І я пішла до нього в кабінет. Причепурилася. А він не так зрозумів.

Ракель спостерігала за тим, як перша сльозинка впала з вій і пролетіла невеличку відстань, а потім торкнулася молодої ніжної щоки, покотилася вниз і поринула в шкіру, забарвивши її в червоний колір. Вона знала, що позаду неї на столі стоїть рулон паперових рушників, але не подала його. Ну це вже ні.

— Харрі завжди усе розуміє правильно, — вимовила Ракель, здивувавшись, як спокійно звучить її голос. — І він не ґвалтує.

Спокій і упевненість. Цікаво, чи надовго її вистачить?

— Ви помиляєтеся, — сказала Сільє, посміхаючись крізь сльози.

— Та ну? — У Ракелі з’явилося бажання врізати кулаком по цій самовдоволеній пичці.

— Так, пані Фауке, цього разу ви неправильно зрозуміли…

— Кажіть, що хотіли, і забирайтеся звідси.

— Харрі…

Ракелі здавалося огидним, як її губи вимовляють його ім’я, тому вона машинально огледілася у пошуках чого-небудь, що могло їх заткнути. Сковорідка, срібний ніж,