Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

- у чесної жінки завжди знайдуться друзі, і вона ніколи не розлучиться з родиною. Чого вона лишила свого чоловіка? Нехай він навіть був поганий і нечесний, як ви кажете. Він і справді був такий. Я пам’ятаю, як той негідник заманював і ошукував бідолаху Джорджа. Здається, вони розлучилися через якийсь скандал. Я наче щось таке чув,- сказав майор, який не дуже цікавився плітками.

Дарма Джоз намагався переконати його, що Бекі з усіх поглядів порядна й невинно скривджена жінка.

- Ну нехай! Спитаймо місіс Джордж,- мовив нарешті великий дипломат майор.- Ходімо й порадимося з нею. Я думаю, ви згодні, що вже хто-хто, а вона добра порад­ниця в таких справах.

- Гм! Може, Еммі й не найгірша порадниця,- відповів Джоз: адже ж він не був закоханий у свою сестру.

- Не найгірша? А хай йому чорт, сер, та кращої жінки я ніколи не зустрічав! - вихопилось у майора.- Одне слово, ходімо і спитаймо її, чи варто йти до тієї особи. Як вона скаже, так і буде.

Цей негідний хитрун був певний, що тут він не програє. Він пам’ятав, що колись Еммі страшенно ревнувала чоло­віка до Ребеки. На саму згадку про неї вона, бувало, тремтіла й лякалася. «Ревнива жінка ніколи не прощає»,- думав собі майор. Отож наші двоє джентльменів подалися через вулицю до помешкання Емілії, де вона натхненно виспівувала романси зі своєю вчителькою пані Штрумпф.

Коли та дама відкланялася, Джоз пишномовно, як зав­жди, почав:

- Люба Еммі, я щойно пережив незвичайну... еге ж... пожалься боже... просто дивовижну пригоду. Одна особа... так, одна дуже цікава особа... ти її давно знаєш і, можна сказати, віддавна приятелюєш з нею... щойно приїхала сюди, і я хотів би, щоб ти побачилася з нею.

- Хто це? - запитала Емілія.- Якась жінка? Майоре Доббіне, не ламайте мені, будь ласка, ножиць!

Наражаючи на небезпеку свої очі, майор крутив ті но­жиці, тримаючи їх за ланцюжок, на якому вони часом висіли в Емілії на поясі.

- Це жінка, яку я страх не люблю,- понуро сказав він,- і яку вам також нема за що любити.

- То це Ребека, я певна, що це Ребека! - відповіла Емілія й почервоніла з хвилювання.

- Ви, як завжди, маєте слушність,- мовив Доббін.

Брюссель, Ватерлоо, давно минулі часи, лихо, муки, спо­гади - все це раптом ожило в ніжному Еміліїному серці, і воно болісно стислося.

- Я не хочу її бачити,- повела вона далі.- Не можу.

- А я вам що казав? - звернувся майор до Джоза.

- Вона дуже нещасна і... і таке інше,- озвався Джоз.- Вона живе в злиднях, беззахисна... і хворіла... дуже хво­ріла... і чоловік, негідник, кинув її.

- Ох! - сказала Емілія.

- У неї немає жодної близької душі на світі,- не без хитрощів повів далі Джоз.- І вона казала, що, на її думку, тобі можна довіритись. Вона така нещасна, Еммі. Мало не збожеволіла з горя. Її розповідь мене страшенно схвилю­вала… слово честі... мушу сказати, що ніхто ще не витри­мував такого тяжкого переслідування з такою ангельською покорою. Її родина повелася з нею дуже жорстоко.

- Бідолашна! - мовила Емілія.

- І вона каже, що коли не знайде дружньої підтримки, то загине,- вів далі Джоз тремтячим голосом.- Пожалься боже! Ти знаєш, що вона пробувала накласти на себе руки? Вона носить із собою опіум... я бачив пляшечку в її кімнаті... така жалюгідна комірчина... в третьорядному го­телі «Слон», під самим дахом. Я туди ходив.

Ці слова, видно, не справили враження на Емілію: вона навіть ледь усміхнулася. Певне, вона уявила собі, як Джоз сопів, вибираючись сходами нагору.

- Вона місця собі не знаходить з горя,- знов почав він.- Страшно слухати, як та жінка настраждалась. У неї був син, одноліток Джорджі.

- Так, я наче пригадую,- сказала Еммі.- Ну й що?

- Світ не бачив такого гарного хлопчика,- сказав паш сентиментальний товстун, розчулений розповіддю Ребе­ки.- Просто ангел, а не дитина. А як він обожнював свою матір! Ті негідники вирвали в неї з рук заплаканого сина і відтоді не дозволяють йому бачитися з нею.

- Джозефе, голубе,- вигукнула Емілія, схоплюючись з місця,- негайно ходімо до неї!

Вона кинулась до своєї спальні, похапцем зав’язала ка­пелюшка, вернулася з шаллю в руці й звеліла Доббінові йти з нею.

Майор підійшов і накинув їй на плечі кашемірову шаль, яку сам придбав для неї в Індії. Він зрозумів, що йому залишається тільки скоритись. Емілія взяла його під руку, і вони рушили до дверей.

- Вона мешкає в дев’яносто другому номері, до нього вісім маршів,- сказав Джоз, мабуть, не маючи великого-бажання ще раз долати ті сходи. Зате він умостився біля вікна своєї вітальні, звідки видно було площу, де стояв готель «Слон», і бачив, як наша пара йшла ринком.

Добре, що Бекі також побачила їх зі своєї комірчини, де вона щебетала й сміялася з двома студентами,- вони кеп­кували з вигляду її дідуся, бо були свідками, як він при­ходив до неї і як потім ішов назад. Бекі встигла спровадити їх і прибрати в кімнатці, поки власник готелю «Слон», який знав, що місіс Осборн користується великою симпатією при ясновельможному дворі, з пошани до неї сам вів їх на антресолі, втішаючи міледі та пана майора тим, що сходи скоро скінчаться.

- Ласкава леді, ласкава леді! - загукав він, стукаючи в двері Ребеки (напередодні він ще називав її просто «пані» і поводився з нею не вельми шанобливо).

- Хто там? - запитала Бекі і, висунувши голову, тихо зойкнула. Перед нею стояли Еммі, що вся тремтіла з хвилювання, і Доббін, довготелесий майор з бамбуковою паличкою.

Він стояв мовчки, дуже зацікавлений тим, що відбува­лося в нього перед очима. Еммі радісно, з обіймами кину­лась до Ребеки, вмить вибачивши їй усе, від щирого серця притулила її до себе й поцілувала. Ох, бідолахо, коли твоїх уст торкалися такі чисті поцілунки?

 

Розділ LXVI
AMANTIUM IRAE 201

 

 

Щирість і доброта, яку виявила Емілія, мабуть, звору­шили навіть таку черству й лукаву жінку, як Бекі. На пе­стощі й ніжні слова приятельки вона відповіла чимось дуже схожим на