Нік Ремені - Таврований

— Все одно треба щось робити.

Вершигора вже спокійніше вимовив:

— Рано ховаєте комісара!

При іншій ситуації Ковпак б відразу поставив на місце начальника штабу, тим більше, свого помічника. Але він втомився і знаходився в такому відчаї від усього того, що сталося, що тільки вимовив:

— Гриша, пиши приказ!

Базима мовчки дістав записну книжку, тонко заточений олівець. Звичними рухами руки накидав: «У бою під Ділятиним 04. 08. 1943 поліг смертю хоробрих комісар 4 СБ т. Шульга і пропав без вісті комісар в / частини генерал-майор т. Руднєв Семен Васильович».

Зробивши цей запис, начальник штабу довго сидів перед розгорнутим записником з олівцем у руці. Потім продовжив суху арифметику: скільки знищено солдатів і офіцерів, техніки…

Він виконував звичну рутинну роботу.

Короткий відпочинок у районі гори Діл не давав спокою керівництву. З’єднання не змогло пробитися в Ослави Білі, звідки можна було через кілька переходів потрапити на рівнину.

Партизани прорвали тільки внутрішнє кільце оточення. Цим дали собі можливість трохи відпочити. Але Крігер перегрупував свої переважаючі сили. Стискав залізне кільце. Знищення партизан було питанням часу.

Абсолютно виснажений, Базима прокинувся, але ніяк не міг піднятися. Все тіло нило. Гуділа голова. Вона не хотіла нічого думати. Німці ще не визначили їх місце розташування. Інакше їх би вже діставала авіація. У начальника штабу промайнула думка, що не сьогодні-завтра їх розчавлять залізні щелепи німецького генерала.

Григорій Якович лежав на каменях під відкритим небом. Його діставала ранкова прохолода. Даремно він кутався в тілогрійку, холод сковував розбите тіло. Скільки разів, крокуючи по тилах ворога, він згадував ліжко і білосніжну постіль. Зараз Григорію Яковичу не до білосніжного ліжка. Його влаштовували камені і холод, аби тільки дали можливість ще трохи полежати, відгородитися від тих трагічних подій, в які вони потрапили.

Охаючи і зітхаючи, піднялися молоді помічники начальника штабу. Войцехович і Тутученко щось говорили сонними голосами, проклинаючи коротку серпневу ніч. Після декількох похмурих днів з короткочасними дощами на сході сходило яскраве сонце. Блідо-блакитне небо грало червоними відблисками.

Зелені дерева і чагарники, вигорілі трави в долині покривав легкий туман. Він повільно піднімався над землею.

Григорій Якович рішуче відкинув куфайку. Піднявся. Взяв розвішані на гілках онучі. Взув чоботи. Присів тут же, де спав, на куфайку. Доторкнувся рукою до обличчя. За кілька днів, поки він не голився, волосся на обличчі не можна було відокремити від волосся бороди, яку він раніше регулярно підстригав.

Начальник штабу машинально повернув голову, звично шукаючи очима знайому фігуру комісара. Сподівався, що він скаже злегка гаркавим, але впевненим голосом, що робити далі. Але комісара немає і невідомо, де він, що з ним. Ніяких спроб розшукати Руднєва не робилося.

Войцехович і Тутученко приводили себе в порядок. Вася лагодив халяву кирзового чобота, щоб діра не розповзлася далі. Семен штопав галіфе, яке пішло по шву. Гори давали про себе знати. Одяг та взуття зношувалися за лічені дні.

Цю нерадісну картину порушив Вершигора. Він відпочивав поруч з Базимою, але вже встиг одягнутися і пройтися по розташуванню з’єднання, яке спало міцним сном.

— Що розклеїлися? — Запитав Петро Петрович, опускаючи своє кремезне тіло на камені поруч з Базимою.

— Нема комісара і ніхто не знає, що робити далі, — сказав Вася Войцехович.

— Комісара немає, але життя триває, — відповів йому Вершигора, намагаючись п’ятірнею привести в порядок руду бороду.

Вася закінчив ремонт чобота. Розглядав його, збираючись взути. Промовив:

— Крігер трохи прочухається і знову рушить на нас.

— Либонь, уже й план чергового оточення склав, — закінчив зашивати брюки Семен Тутученко.

— Що ж нам, сидіти, смерті чекати? — Запитав його Вершигора.

— Мабуть, Борода, доведеться піти на твій варіант, — сказав Базима. — Сили у хлопців не ті. Такого напруження ми далі не витримаємо.

— Противник перевершує нас у кілька разів. Повне знищення групи — справа найближчого часу, — вимовив Вершигора.

— Просто так ми не здамося, — вигукнув Тутученко.

— Зрозуміло, будемо захищатися до останнього патрона, — підтримав його Войцехович.

— Померти — справа нехитра, — піднявся Базима з каменів. — Ми зробимо все, щоб і на цей раз вийти з оточення.

— Зволікання смерті подібне — підтримав його Петро Петрович. — Потрібно терміново розбиватися на групи і тікати.

— Він чути нічого не хоче, — сказав Войцехович, маючи на увазі Ковпака. — Боїмося до нього підходити. Він одного Семена Васильовича розумів…

— У всіх на вустах слово «степ», — чітко відповів Вершигора.

В цей час до чоловіків підійшов з палицею в руках, в довгому плащі Ковпак. Очі у нього блищали, щоки запали, витягнулася шия.

Тремтячими руками дістав кисет, скрутив цигарку.

— Товаришу, командир! Дозвольте звернутися, — підійшов до нього Вершигора.

— Командир… Командир… Звертайся.

— Нам потрібно терміново приймати рішення. Інакше буде пізно.

— Яке рішення? Давай.

— Треба розбити загін на кілька груп і виходити з оточення зоряним шляхом.

— Стій! Ти хочеш, щоб я своїми руками ліквідував з’єднання. Цього ти хочеш, викормиш луб’янський?

Ковпак викинув цигарку, різко встав, схопився за кобуру з пістолетом.

— Я тебе зараз пристрелю, як собаку. І Москва не дізнається, за що.

Молоді штабісти схопили командира за руки. Базима став між ним і Вершигорою. Сидір Артемович розвернувся і пішов.

— Нехай перебіситься, переварить інформацію, — сказав Базима, який відмінно знав характер командира.