Нік Ремені - Таврований

class="book">— Комісара немає з нами. Але ми виконаємо останній його маневр. Саме він наполягав йти в гори дрібними групами. Як він говорив, так треба і виходити, — сказав Вершигора.

— Ти ж бачив, командир проти, — заперечив Войцехович.

Встановилося мовчання. Молодь не знала, що робити далі. Вона не могла піти проти волі командира. Але й іншого виходу вона не бачила. Всі дивилися в сторону Григорія Яковича. Він вирішив всю відповідальність взяти на себе.

— Приступайте до розбивки на групи, — наказав.

— А Дід? — Несміливо запитав Вася.

— Він нікуди не дінеться.

Через деякий час Базима наказав Войцеховичу знайти командира і доповісти йому про розробку плану виходу з оточення.

Вася знайшов Сидора Артемовича недалеко від штабу. Він сидів на валуні, загорнувшись у плащ. Брудний і зарослий, обірваний. Зараз він нагадував Войцеховичу старого, хворого селянина. І тільки те, що з-під плаща виднілась гімнастерка з великими погонами і зірка героя на ній повертали Васю до дійсності. Перед ним сидів Герой Радянського Союзу, генерал-майор.

Помічник начальника штабу тихенько підійшов до Діда. Несміливо доторкнувся до генеральської форми.

Ковпак озирнувся. На цей раз не висловив ніяких емоцій.

— Шо ти хочеш?

— Ми почали розробку операції по виходу з оточення.

— Біс з вами. Нехай буде гречка, — в серцях вимовив він.

Сидір Артемович напружив пам’ять, намагаючись знайти альтернативу пропозиції помічника з розвідки. Але нічого на думку не спадало. Ворог оточив з’єднання щільним кільцем.

Штабісти разом з Петром Петровичем розбили з’єднання на шість груп. Найбільшу, зрозуміло, залишили командиру. До неї увійшли Базима, Панін і Тутученко, рота автоматників Карпенка. Другу повинен повести Матющенко зі своїм штабом, третю — Павловський з Боркуновим, четверту — Кульбака з Лисицею, п’яту — Кучерявський з Вороньком, шосту — Вершигора з Войцеховичем.

Довго не могли вирішити, що робити з пораненими. Раніше їх на літаках відправляли в тил. В Карпатах про обладнання майданчиків для літаків не могло бути й мови. Раніше поранені пересувалися на підводах, зараз в з’єднанні залишилося лише кілька коней.

Спочатку їх везли на носилках. Кріпили їх між двома кіньми. Їздовий вів цих коней, взявши за вуздечку. Тепер єдиним транспортом залишалося плече людей, які самі ледве тягли ноги. Зазвичай носилки брало чотири людини. І так пересувалися по рівній і пересіченій місцевості.

Не залишалося нічого іншого, як залишати поранених місцевим жителям. Але Західна Україна не Лівобережна, це не Білорусія або Росія. Багато здавали червоних партизан України ворогам.

— Що робити з пораненими? — Запитав Вершигора, дивлячись прямо в очі Базимі.

Григорій Якович ще не відійшов від втрати друга, перебував у пригніченому стані, сприймав те, що відбувається байдуже. Його охопила байдужість, якої так боявся Семен Васильович. Він закликав всіх не допускати цього, інакше з’єднання розпадеться.

Бачачи, що начальник штабу витає в хмарах, Вершигора тихо, але твердо промовив:

— Товаришу Базима!

Григорій Якович спустився з небес. Миттю зважив ситуацію:

— Більше двохсот чоловік ми на своїх плечах з оточення не винесемо.

— Ми вже займалися цим питанням, розвідники підшукали братів Іллю та Дмитра Короткіних.

— Віддати на розтерзання ворогові наших бойових товаришів?! — Засумнівався в надійності братів Базима.

— Ми твердо їм віримо, — спробував заспокоїти його Вершигора.

Григорій Якович похитав головою. Мабуть, пропозиція Вершигори йому дуже не подобалося, але іншого виходу він не знаходив.

— Згоден, — відповів Базима. — Обладнаємо госпіталь у лісі. Залишимо роту прикриття і медичний персонал.

— Брати Короткіни забезпечать поранених харчуванням, — додав Вершигора.

Продумали зіркові маршрути груп, розподілили боєприпаси та вибухівку, визначили завдання подальшої боротьби, призначили пункт збору груп і написали останній наказ.

Ковпак, здається, забув про ранковий конфлікт. Підійшов до Петра Петровича. Подивився на того гарячковими очима. Через кілька років режисер і письменник так згадував цю розмову.

— Ну шо, радий? — Запитав Ковпак.

— Чому радіти?

— Шо по-твоєму вийшло. Як тая козачня… Свистнув, гікнув — і хто куди.

— Не збагну, в чому моя вина, товаришу командир?

— А якщо немає твоєї провини, я тебе по голівці гладити должон. Га? Ти плечима не жми, не жми, говорю. Думаєш, командування на вашу з Денисом сторону перекинулося… І радий… розпушив хвоста, як той індик… Думаєш вже Бога за бороду схопив. Так?! А того не зрозуміти, що йдемо ми врозтіч не так, як козачня… Вони куди попало. А ми?

— Зоряним маршрутом.

— Правильно… Зоряним. Значить за планом. Пойняв різницю?

— Зрозумів, товаришу командир.

— Ні чорта ти не пойняв. Тобі тільки тактика цієї справи відома. А стратегія?!

Сидір Артемович втупився в свого помічника. Петро Петрович не знав, що відповісти на ці заумні мови. Командир іноді набридав бійцям своєї прискіпливістю, повчаннями, на які ті не знаходили відповіді. Ось і зараз він загнав Вершигору в тупик. Він не знав, що відповісти.

Ковпак, між тим, продовжив:

— Стратегія — народна. Ось воно що… Ми не тікати від нього вирішили. Ми по-новому наступ ведемо… Тепер ти пойняв? Ні чорта ти не пойняв. Скажи, шо главное?

— Народ, Сидір Артемович.

— Правильно, це головне.

Ввечері зібрали на галявині командирів і політруків груп. Горіло багаття. Штабісти продовжували палити документи. Віддрукували наказ. Базима дав розписатися командирам груп. Віддрукувавши останній наказ, Войцехович розбив машинку.

Люди були пригнічені тим, що сталося. Багато хто думав: «Хоча надії немає, то все ж хоч загинемо разом. А так…».

Ковпак встав.

— Що