Нік Ремені - Таврований

Петро Петрович дивився на таку мирну метушню своїх колег і не міг позбутися спогадів вчорашнього дня.

Вершигора з ввіреною йому групою до кінця ніс службу біля мосту через Прут. Він до кінця виконував поставлене завдання. Пропустити всіх партизан через річку, а потім підірвати міст. Уже пройшла основна колона в складі Ковпака і Павловського, Петро Петрович збирався дати команду підірвати міст, але з іншого берега його просили почекати. І так тривало нескінченно.

Вершигора боявся, що вороги можуть знову організуватися, викликати підкріплення і йому доведеться приймати бій, прориватися до своїх з великими труднощами. Але він не міг залишити на тому березі своїх людей.

До всіх неприємностей додавалася ще одна, яка сильно хвилювала помічника командира з’єднання з розвідки. Голодні люди забігали в магазини, хапали там продукти харчування, ковтали їх і через кілька хвилин валилися прямо на асфальті.

Вершигору теж долав сон, йому страшно хотілося їсти. І він насилу жував хліб, яким його почастував Жора Гроздовський.

— Жора! Буди людей. Не давай їм спати! — Повторював раз у раз Вершигора.

Коли через міст пройшов останній партизан, його підірвали. Петро Петрович навчався всьому у комісара. І своє чергове завдання він виконав, як і годиться. Чітко, впевнено, ґрунтовно. Зібрав всіх бійців і попрямував до Заріччя наздоганяти своїх. Згідно із завданням вони рухалися на Ослави Білі.

Однак незабаром розвідка донесла, що на дорозі стоїть колона автомобілів. Деякі з них ще горіли. А дорога вся забита трупами. Лунали окремі автоматні черги. Петро Петрович зупинився в роздумах. Він не знав, що йому робити.

На узбіччі дороги, в пшениці, побачив широкий утоптаний слід і вирішив, що основна колона попрямувала на гору. Там і слід було її шукати. Він наказав рухатися в напрямку лісу біля гори. Тільки вони увійшли в посіви пшениці, як показалися літаки. Бійці кинулися врозтіч.

Недалеко від себе він побачив воронку. Петро Петрович побіг до неї. Він знав, що це не найкращий захист, але вона давала якісь шанси вціліти. Літаки відбомбилися і полетіли. Люди поспішали до лісу, ховалися, хто де зміг. Група розпалася і добиралася до лісу дрібними підрозділами.

Коли Петро Петрович трохи оговтався після вибухів бомб, обтрусився, поруч з ним нікого не виявилося. У вухах у нього дзвеніло. З носу йшла кров. Він побрів, хитаючись, по полю. Попереду себе почув крики. Він побачив хлопчака. Зовсім молоденького. Той кричав від болю і намагався повзти. З халяви чобота юного партизана сочилася кров.

Вершигора схилився над хлопчиком. Дістав ніж. Різким рухом розрізав халяву. Зняв чобіт. Юний партизан закричав ще сильніше.

Вершигора розмотав онучу, протер рану і міцно затягнув її, щоб припинити кровотечу. Звалив хлопчину на плечі і поніс його в сторону лісу, намагаючись якомога швидше проскочити поле. Він знав, що літаки знову повернуться назад.

У лісі помічника командира з розвідки чекала група партизан. Вони разом розшукали стоянку з’єднання.

І ось він з’явився в штабі. Там йшла звична робота, яка не припинялася при будь-яких умовах.

— Живий, Борода, — простягнув Вершигорі руку Базима.

— Живий, — відповів той.

— А де комісар?

Вершигора втупився на начальника штабу.

— Чому він має бути зі мною? — Запитав він. — Ми йшли з Ділятина останніми. Він ішов попереду.

— Нема з нами Семена Васильовича, — прошепотів начальник штабу.

Петру Петровичу за роки війни довелося побачити багато горя. Але ту скорботу, яка промайнула в очах Григорія Яковича, неможливо передати. Начальник штабу в одну мить постарів. Його плечі змарніли, вуса-метелики опустилися.

Колишній режисер і письменник теж спохмурнів.

— Не вірю! Не може бути! — Вигукнув він.

Петро Петрович виховував у собі звичку якомога спокійніше ставитися до неприємностей. Це дозволяло йому берегти нерви, навіть у найважчі хвилини приймати зважені рішення. Але зараз він втратив контроль над собою.

— Нема комісара нашого життя?! Як ви могли допустити таке?!

— Я його шукав. Не міг пробитися. — Відповів Базима.

Він відклав документи. Глянув на гори, які зеленіли вдалечині. На долини, де тривало звичне життя. Незважаючи на війну, люди збирали урожай, пасли корів і овець, займалися іншими мирними клопотами.

Перевів погляд на документи. Його сірі очі дивилися на папери, а перед собою він бачив Семена Васильовича. Живого. На білому коні. Він мчав, точно птах, в розстебнутій шинелі. Красень з чорними вусами.

Це він виводив їх з безвихідних ситуацій, підтягував до професійної армії, кріпив дисципліну і відповідальність, створював нормальні умови для відпочинку, беріг особовий склад, вчив майстерності бою. Це він з різних людей збив монолітний колектив, підлеглий наказу.

Такий простий. Товариський і строгий. Невже його немає?!

— Григорій Якович, що ви сидите? Може він відбився, зараз потребує нашої допомоги?

— Відомостей про перебування комісара в інших підрозділах немає. Ми думали, що він з тобою.

Сидір Артемович сидів у кількох метрах від них. Відпочивав, загорнувшись у довгий плащ. Постійні дощі і переходи замучили його. У Діда загострилися болячки. Не згиналася спина. Нили суглоби. Навіть необережні рухи викликали в ньому гострий біль.

Вершигора підійшов до нього.

— Товаришу командир! — Приклав долоню до козирка кашкета. — Комісар Руднєв пропав. Треба терміново організувати пошуки.

Ковпак нічого не відповів. Він продовжував сидіти, кутаючись у плащ.

— Ви чуєте?! Комісар Руднєв пропав! — Закричав Вершигора.

— Не кричи! Я посилав на його пошуки групу. Ніхто не повернувся.

— Треба шукати комісара! — Підтримав Вершигору Базима. — Кинути все і шукати.

— Кому і коли? — Запитав Ковпак. — Всі сплять, як убиті. Крігер затиснув кільце.

Зазвичай стриманий в