Нік Ремені - Таврований

— Назад дороги немає. Якщо зупинимося, нас оточать і знищать, — погодився з ним Кульбака.

Рухалися по руслу струмка. Попереду йшла група автоматників. Посередині бійці несли носилки з пораненими.

Через кілька годин партизанам вдалося вийти з оточення. Вони піднялися на гору. Вона перебувала на заході від села Ослави Білі. У північній частині села йшов бій.

— Наші! — Вигукнув комісар батальйону Шульга, прислухаючись до перестуку автоматів.

— Йдемо в Ослави! — Зрадів Кульбака.

Однак, там їх чекала неприємність. Село було забито німцями. Виявляється, група Давида Бакрадзе, яка зайняла село, не стала оборонятися.

Німці виявили бійців Кульбаки і Бережного. Спробували втягнути їх у бій. Першими ж пострілами вбили комісара Шульгу. Партизани насилу відірвалися від ворога і сховалися на горі. Там зупинилася на ночівлю.

Незважаючи на втому, викопали яму. Поховали Петра Григоровича Шульгу…

Група виявилася остаточно відрізаною від основних сил. Але Бережний та Кульбака знали, що з’єднання рухається на північ, на рівнину. Командири вирішили трохи відпочити, а потім шукати своїх.

Однак, противник не дав партизанам цього зробити. Він наполегливо переслідував їх декілька днів. Нарешті, їм вдалося відірватися від фашистів.

В цей же день партизани зустрілися з ротами, які очолювали Павловський і Боркунов. У складі цих рот знаходилися Радик і Костянтин Васильович Руднєви.

Бійці кинулися до Радика з питаннями, що з батьком.

— Його доля невідома, — відповів замість нього Костянтин Васильович.

— А ми думали, що він з вами, — додав Радик.

— Де решта? — Запитав Іван Іванович у Руднєва-старшого.

— Коли не вдалося прорватися на Ослави Білі, Ковпак наказав повернути з дороги, — відповів Костянтин Васильович. — На горі Діл зібралися всі, крім вас і комісара. Німці знову оточили нас. От і вирішили розділитися на шість груп, пробиватися з оточення.

Увечері, за наказом Павловського, Бережний перебрався на сусідню гору. Неподалік побачили невеликий хутірець. В одній з хат гуцули приготували партизанам вечерю. Вперше за кілька тижнів вони по-людськи поїли.

Радика у всьому цьому єдине радувало, що він зустрівся зі своєю коханою дівчиною Лідою Соловйовою. Вона теж зраділа хлопцеві.

Дядя дав племіннику скоринку хліба. Він поклав її в кишеню. І періодично жував маленькими шматочками. Вони сіли на лавочці біля хати. Вели тиху розмову. Раділи, що доля звела їх разом. Разом їм доведеться виходити з оточення.

Незважаючи на те, що недавно повечеряли, голод знову нагадував про себе.

Радик дістав з кишені запилений, пом’ятий шматочок хліба. Він обережно розламав його на дві частини. Одну віддав Ліді. Другу відправив собі в рот.

Вони не жували, вони смоктали його, як карамельку.

Обірвані, голодні, втомлені.

— Ніколи не думав, що хліб може бути таким смачним і ароматним, — говорив Радик. — До війни якось не помічав.

— Повернуся додому після війни, — продовжила Ліда. — Закажу бабусі, щоб спекла великий буханець. Наїмся досита.

В сім’ї Радика не було печі. Вони купували хліб у магазині. Але коли приїжджали в гості до Костянтина Васильовича, то там їли домашній хліб. Радику кілька разів довелося бачити, як печуть домашній хліб.

У нього потекла слина, коли він згадав жарку піч, глибокі металеві жаровні. Як хліб виймали, пирскали на нього водою і накривали рушником.

Втомлена і обірвана молодь не переставала мріяти.

— В Путивлі продають дуже смачне морозиво. Я тебе обов’язково ним пригощу. Ти не уявляєш, яке воно солодке і поживне, — обняв дівчину Радик.

— Мені його доводилося рідко пробувати. Хоч і вчилася в місті, мені його було нізащо купувати, — відповіла, пригорнувшись до нього, дівчина.

На наступний день знову зав’язалася перестрілка з німцями. Бережний і Руднєв не видавали себе. Вони спостерігали, як поведе група Кульбаки і Павловського. Вона після нетривалого бою відійшла.

Послали на її пошуки розвідників. З Павловським і Кульбакою зустрітися не вдалося.

Бійці Бережного знову опинилися в ізоляції. Для них настав період поневірянь, жертв і незліченних лих і страждань.

Група помічника командира з розвідки відшукала з’єднання на горі Діл. Петро Петрович відпочив трохи і пішов до штабу. На невеликій галявині розташувалися кілька людей з упаковками документів. Їх тягли на собі начальник штабу та його заступники.

Базима, Войцехович і Тутученко приводили в порядок папери. В окрему стопку вони складали ті, що можна спалити.

Григорій Якович з самого початку партизанської боротьби ставив документи на чільне місце. Не тільки тому, що по них будуть вивчати історію. Останнім часом він це відставив на другий план. Тисячі кілометрів в обозі, який постійно рухався, вбили в ньому романтизм. Він все менше замислювався, що про з’єднання знатимуть нащадки.

Він хвилювався, що Карпенко або Павловський прийде і скаже: «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги». Старався опрацьовувати так операцію, щоб бійців при її виконанні очікувало якнайменше неточностей.

Він ретельно збирав дані за кожен день бойових дій, щоб об’єктивно скласти підсумкові звіти: скільки чого і кого знищено, скільки особового складу загинуло, скільки поранено, кого і за що нагородити.

Григорій Якович регулярно відправляв документи в Український штаб партизанського руху. Але паперів не зменшувалося. Тому штабна повозка ними була повністю забита.

В горах штаб перейшов на двоколку, потім — на в’юки. Частково документи довелося закопати. Зараз штабісти сортували решту паперів, щоб знову запроторити в землю, а менш цінні — спалити.