Нік Ремені - Таврований

Група очистила від ворога дорогу, просунулася вперед і оволоділа всіма височинами, пануючими над селами, які треба було зайняти.

Давид Ілліч подивився вниз. До Ділятина прибували нові фашистські частини. Було як на долоні видно зіткнення противника з дрібними групами, палаючі автомобілі, численні тіла поранених і мертвих людей.

Базима привітався з Бакрадзе. Здоровань виглядав дуже втомленим, але підтримував у групі бойовий настрій.

— Мене хвилює доля комісара, — виголосив начальник штабу. — Намагався прорватися до нього, нічого не вийшло. Нас розчленували.

— Нещодавно до мене пробилися бійці. Вони передали наказ комісара рухатися на Білі Ослави.

— Батько живий! — Зрадів Радик.

— Його треба терміново вивести сюди, — пожвавішав Базима.

В цей час до Бакрадзе і Базими підійшла чергова група відсталих від основних сил бійців. Бакрадзе об’єднав усіх в один підрозділ. Призначив командира. Виділив бійцям трофейні автомобілі.

— Відшукайте комісара і привезіть його сюди, — наказав.

Базима і Радик поривалися піти з групою, але Давид їх вмовив залишитися, мотивуючи своє рішення тим, що в такий важкий час начальник штабу не повинен ризикувати собою. Він зобов’язаний повернутися в штаб.

— Передайте командиру, — сказав Бакрадзе, — що основним силам доцільніше перебратися сюди. Сюди пробиваються всі бійці.

Коли Григорій Якович пішов, повернулася група, яку посилали на пошуки комісара. Вона не змогла пробитися до Семена Васильовича. На шосе її зустрів шквальний вогонь автоматів і кулеметів.

Група Бакрадзе взяла Білі Ослави. Не встигли втомлені бійці відпочити, як село почали осаджувати свіжі сили противника. Розвідка доповіла, що німці збираються наступати. Треба терміново йти. Тримати бій не мало сенсу. Люди дуже втомилися і вимагали відпочинку.

В цей час від Ковпака в супроводі автоматників прибув помічник начальника штабу Семен Павлович Тутученко. Він передав наказ командира пробиватися до основних сил.

Розвідники Бережного, виконуючи наказ комісара, поспішили на допомогу батальйону Кульбаки. Він рухався вздовж дороги, в декількох метрах від палаючих машин. Іван Іванович повів за собою хлопців. Він картав себе за те, що в такий відповідальний момент кинув комісара без прикриття. На передовій лінії вогню.

Нехай Семен Васильович не хотів, щоб рота розвідників перебувала з ним. Треба було залишитися, продовжувати прикривати його.

Бережний зупинився. Подивився назад. Там не припинялася стрілянина. Лунали поодинокі постріли, а більше довгі автоматні черги. Свистіли кулі. Дрібні гілки дерев летіли на голови розвідників зеленими крилами. Він зрозумів, що назад, до комісара, йому не пробитися.

Пригнувшись, бійці кинулися вперед через свинцеву лавину.

Вони поспішали на допомогу Кульбаці. Батальйон Петра Леонтійовича зайняв позицію біля струмка. На іншій стороні, в зелені чагарників, оборонялися німці. Вони перегородили шлях партизанам, намагаючись їх придушити вогнем з кулеметів і автоматів. З боку Ослав Білих чувся гул двигунів.

— Сволота, підкріплення підкидають, — відразу вступив у бій Бережний.

— Пекло! Ваня, що будемо робити? — Запитав Кульбака.

— Наказ комісара: прориватися.

— Затягнути паски! — Прокричав Петро Леонтійович. — Вперед!

Він першим незграбно побіг через струмок. Побіг на передню лінію оборони, кинув гранату. Німці здригнулися. Ховаючись за кущами, вони поспішали втекти від партизан.

Кульбака і комісар Петро Григорович Шульга прицільним вогнем знищували ворожих солдат. Бійці висунулися вперед. Іван Іванович теж захопився переслідуванням.

У запалі атаки ніхто не помітив, що ворог заходить до них зі спини. Бережний озирнувся назад і застиг. Потім прокричав:

— Вороги!

Він не розумів, чому по них ще не відкрили вогонь. Потім здогадався: не встигли. Всього на кілька хвилин не встигли.

Вони з’явилися з лівого боку і, побачивши партизан, зайняли позиції.

— Тримати оборону! — Прокричав Іван Іванович.

Бійці розосередилися ланцюгом, припиняючи спроби ворога атакувати. Огрядний Кульбака заліг разом з комісаром Шульгою. Чоловіки ховалися за деревами. До командира батальйону підповзла молоденька медсестра Ліда Соловйова.

Кульбака крикнув Бережному:

— Ваня! Займися.

Іван Іванович разом з Лідою відповзли з першої лінії оборони.

— Що у тебе? — Запитав дівчину.

— Є поранені. Що робити?

Ліда доповіла, що молодий боєць Коля поранений в ногу, а медсестра Тоня в груди. Куля пройшла навиліт.

В цей час пролунали постріли з іншого боку. Ворог оточував групу. Ситуація складалася безвихідна.

Іван Іванович порадився з Кульбакою. Вони вирішили, що вздовж дороги не прорватися. Треба виходити з оточення. Відкотилися до струмка і там зайняли оборону. Бійці розосередилися. Кинулися перезаряджати автомати, Ліда перев’язувала поранених. Послали двох розвідників на зв’язок з комісаром. Вони незабаром повернулися. Їм не вдалося пробитися. Противник остаточно відрізав групу від основних сил.

Бережний з Кульбакою провідали поранених. Ліда закінчила перев’язувати Колю. Куля попала молодому бійцю в ногу. Він кривився від болю, але мовчав.

Тоня лежала під деревом. Під голову їй підклали санітарну сумку. З грудей дівчини сочилася кров. Середнього зросту, з круглим обличчям. Коротко підстрижене чорне волосся розсипалися віялом по сумці. Маленький рот з яскраво-червоними губами був злегка відкритий, обличчя виглядало блідим.

Дівчина дивилася широко відкритими очима в голубе небо. По ньому повільно пливли пухнасті хмари. Поранена не видавала ні звуку.

Коли підійшли чоловіки, промовила тихим голом. Не промовила. Швидше прошепотіла.

— Наскрізна рана. Важко дихати.

Ліда, не звертаючи уваги на чоловіків, розірвала блузку, оголивши білосніжні груди. З двох темно-червоних отворів, пінячись, виривалася кров.

Чоловіки кинулися на пошуки носилок, зроблених з підсобних матеріалів.

— Нам не залишається нічого іншого, як прориватися