Публій Овідій Назон - Метаморфози

нього була, або й виду не схоче подати.

Ось чого, бідна, діждусь! Лиш по голосу, ледве помітну,

Зможуть пізнати мене; лиш його мені доля залишить».

Поки, під гору йдучи, такі думи снувала Сівілла,

З темних глибин, із стігійської мли, до евбейського міста{618}

Вийшов троянець Еней. Після жертвоприношень торкнувся

Тих берегів, що тоді годувальниці ймення{619} не знали.

Після трудів довголітніх виснажливих тут зупинився

Неріта син, Макарей, з товариства бувальця Улісса.

/160/ Мужа того, що покинутий був під строминами Етни, —

Ахеменіда{620}, — впізнав. Що живим його стрів так неждано,

Вкрай здивувався. «Який тебе бог, який випадок дивний,

Ахеменіде, вберіг? — поцікавився. — Як на троянське,

Грек, ти потрапив судно! До яких берегів пливете ним?»

Той, не такий вже, яким був колись, — не брудний і кошлатий,

Не в лахманах, яке зшив колючками, — на те запитання

Так одгукнувся: «Хай знов дикуна Поліфема побачу

Й пащу, з якої так часто людська рівчаками спливала

Кров, якщо цей корабель від Ітаки мені не дорожчий

/170/ І від домівки, Еней же — від рідного батька. Ніколи

Я не віддячусь належно йому, хоч би як намагався!

От говорю я, і дихаю, й сонце на небі ясному

Бачу, — то як можу бути невдячним та непам'ятливим?

Те, що тоді я живцем не потрапив у пащу Циклопа, —

Також заслуга його. Коли й нині з життям розпрощаюсь,

Буду в землі спочивать, а таки не в нутрі людожера.

Що я в той час одчував (коли страх ще лишив мені здатність

Щось відчувати!), побачивши, кинутий напризволяще,

Як одпливаєте ви! Вам гукнути хотів, та боявся,

/180/ Щоб не почув Поліфем. Через оклик Улісса{621} під воду

Й ваш корабель мав піти: цілий верх одлупивши від скелі,

Велет у море далеко метнув ним, щоб вас потопити.

Бачив я й те, як рукою могутньою він побережні

Брили жбурляв, і летіли вони, наче пущені з пращі.

Пінилось море, і я аж тремтів, чи судно з того виру

Випірне, начеб і я, не покинутий там був, на ньому!

Щойно втекти вам од смерті вдалося, — Циклоп ошалілий

Етну обходити став, завиваючи люто від болю.

От він намацує гори й ліси, та, позбавлений ока,

/190/ Часом на скелю якусь набіжить; окривавлені руки

В гніві до моря тоді простягаючи, знай, проклинає

Цілу Ахаю: „Якби-то Улісс чи з дружків його будь-хто

Зараз попався мені, щоб я лють свою міг наситити!

Нутрощі виїм йому! І живцем ось цією рукою

Я на шматочки його розірву! Своє горло наповню

Кров’ю! Суглоби його затріщать під моїми зубами!

Легше тоді буду зносити втрату єдиного ока!“

Всяке таке говорив. Омлівав я од жаху блідого,

Бачачи зблизька обличчя його, закривавлене, дике,

/200/ Руки страшні й величезну, та вже не потрібну очницю,

Постать і бороду, геть зашкарублу від крові людської…

Коротко кажучи, бачив я смерть, — але це ще марниці! —

Вже мені думалось: він ухопив мене, вже моє тіло

Тоне в його животі… Не стирався-бо днини тієї

Образ жахний, коли двох із супутників наших на землю

Він кулаком, наче довбнею вклав, кілька раз лупонувши.

Потім, немов розкуйовджений лев, навалившись на здобич,

Кишки, і м’ясо ще тепле, і білу кісток серцевину —

Трепетне тіло людське — запихав у нутро ненажерне.

/210/ Дрож огорнула мене. Я стояв півживий, сполотнілий,

Бачив, як рот він собі набивав і раз по раз криваву

Їжу — шматочки людей — виригав із вином одночасно.

„Ось що чекає, сердего, й тебе!“ — непокоїла думка.

Дням я рахунку не вів, омліваючи й при шарудінні;

Смерті боявсь над усе, але смерті, признатися, й прагнув.

Голод гасив жолудьми, їв траву, перемішану з листям.

Голий, самотній, зневірений, муки ждучи та загину,

Врешті, я вгледів ось цей корабель під вітрилом у морі.

Кинувсь до берега, став окликать і махати руками —

/220/ Й долю схилив: на троянське судно прийняли мене, грека!

Ти розкажи тепер про пережите, супутнику милий,

І про вождя, і про тих, що з тобою довірились морю».

Той про Еола почав: що в глибокому Туському морі{622}

Править Еол Гіппотад; що вітри він у путах тримає,

Їх у мішку із бичачої шкіри, цей дар незвичайний,

Вождь дуліхійський на свій корабель помістив і за дев'ять

Днів при попутньому подуві берег жаданий побачив.

Щойно, однак, піднялась по дев’ятій найближча зірниця,

Заздрість заїла супутників; ласо на міх величезний

/230/ Зиркали. Певні, що золото в ньому, вітрів увільнили —

Й ті, що примчали судно, ті й назад однесли його хвилі;

До еолійського владаря, в гавань, воно повернулось.

«Відти, — вів далі, — ми в місто прийшли, що його в давнину ще

Лам, лестригон, заснував{623}. Антіфат у ту пору там правив.

Троє нас — я і ще двоє — пішли посланцями до нього.

З двох тих супутників тільки один врятувався зі мною

Втечею: третій потворні вуста лестригона-злочинця

Кров’ю своєю сплямив. Антіфат на чолі людожерів

За втікачами пустивсь. Полетіли на голови наші

/240/ Брили й колоди; на дно йдуть мужі, кораблі йдуть під воду.

Тільки один, що на ньому був я та Улісс, од загину

Вирвавсь. По друзях загиблих сумуючи, про невеселе

Думи важкі снуючи, берегів ми торкнулись, що звідси

Ледве що видні (цей острів, повір, на який ми ступили,