Публій Овідій Назон - Метаморфози

коли сонце, підбившись найвище,

Тіні гірських верховин і дерев найкоротше втинало.

Води затону цього каламутить богиня; отруту

Ллє чародійну туди і шкідливого кореня соком

Скроплює, й тричі по дев’ять разів повторяє, чаклунка,

Темні, лиш їй зрозумілі слова заклинальної пісні.

Скілла прийшла і пірнула до пояса в води затону.

/60/ Раптом, жахнувшись, довкіл живота свого бачить, неначе

Звірі якісь гавкотять. Як повірити їй, що ці пащі —

Їй же належать тепер? Утекти, захиститись, відбитись

Хоче від лютих собак, але всюди з собою їх тягне.

Мацає поперек, ноги і стегна, усе своє тіло, —

Що не мацнула б, однак, — натрапляє рукою на хижі

Пащі й на пащах стоїть; животом, що наїжився ними,

Лоном, боками — на спини таких же натискує звірів.

Плакав закоханий Главк. Одвернувся від Кірки, що стільки

Злоби у зілля своє, помстившись над Скіллою, вклала.

/70/ Скілла ж лишилася там, і чаклунці при першій нагоді

Теж допекти постаралась, Улісса позбавивши друзів.

Потім ще й судна троянців на дно мала намір пустити,

Стала, проте, стрімчаком, що, зметнувшися грізно над морем,

Там височить дотепер; оминає його мореплавець.

Ось мимо Скілли й Харібди жадливої провеслувавши,

Тевкри зітхнули полегшено. Вже й побережжя Авсонське

Мріло, та вітер відніс їх аж ген до Лівійського краю.

Серце й свій дім там відкрила Енеєві жінка з Сідона{607},

Що розвела, приголомшена зрадою мужа-фрігійця,

/80/ Вогнище, ніби для жертви богам, і на ньому, шалена,

Впала на меч гостролезий: підманута — всіх підманула.

Геть од піщаних земель і від міста нового подавшись,

В Ерікс{608} прибув і, зустрівши Акеста гостинного знову,

Жертви складає Еней і вшановує батька могилу.

Судна, що мала спалить їх Іріда з веління Юнони,

Він одв’язав і покинув мерщій володіння Еола,

Землі, де сірка димить, і шпилі Ахелойових дочок,

Вабних Сирен; а судно, що стерничого{609} втратило в морі,

До Інаріми наважився вивести, і до Прохіти,

/90/ Й до Пітекуз{610} головерхих, що мають від жителів назву.

Батько богів у свій час, до лукавих і хитрих керкопів{611},

До віроломного, підлого роду ненависть відчувши,

Їх у мерзенних тварин замінив, але так, щоб те плем’я

Схоже було на людей і не схоже на них одночасно:

Тіло немов обрубав їм; кирпатого носа приплюснув;

Наче прим’яв та порізав старечими зморшками лиця;

Від голови аж до ніг повкривав їх рудавою шерстю.

Там же й селитись велів, перед тим одібравши їм мову,

Щоб занімів їх язик, що годився лиш для віроломства.

/100/ От вони й скрикують хрипло раз по раз, немов спересердя.

Ці проминувши краї, він укріплення Партенопейські{612}

З правого боку лишив; сурмача Еоліда{613} могилу —

Зліва. Допливши до вод заболочених, до побережжя

Кумського, входить в оселю печерну віщунки Сівілли{614}.

Просить, щоб міг, подолавши Аверн, загостити до манів

Батька. Стара, що сиділа, похнюпивши голову сиву,

Врешті її підняла й, божественного сповнившись духу, —

«Надто великого, — мовила, — просиш ти, славний ділами

Мужу, хто руку — мечем, а побожність вогнями прославив.

/110/ Не зневіряйся, одначе, троянцю! Не марно прохаєш:

За поводатарку буду сама — і поля Єлісейські{615},

Світу межу й дорогу тобі тінь свого батька побачиш.

Мужність усюди здолає пройти». Прорекла й показала

Гілку, що в лісі Юнони Авернської{616} сяяла злотом.

І, показавши, від стовбура гілку велить одламати.

Їй покорився Еней — і побачив жахні володіння

Оркові{617}; предків узрів і великого духом Анхіса

Віком похилену тінь. Осягнув того краю закони,

Зором окинувши й те, чим наступні погрожують війни.

/120/ Вгору ступаючи, втомлений вже, по зворотній стежині,

Бесіду вів із віщункою з Кум, щоби час коротати.

Поки крізь сутінну млу просувалися шляхом жахливим,

Він обізвавсь: «Чи сама ти з богинь, чи богам наймиліша, —

Будеш довіку мені божеством! Бо ж дала мені змогу —

Не приховаю ж цього! — і дійти, і побачити зблизька

Смерті належні місця й повернутись, уникнувши смерті.

Тільки-но вийду відсіль на поверхню, до денного світла, —

Храм тобі, вдячний, зведу й віддаватиму ладаном шану».

Тяжко зітхнула віщунка й, поглянувши сумно на нього,

/130/ Мовить таке: «Не богиня я, ні. Не наважуйся смертній

Ладан пахучий курить. Щоб тебе вберегти від помилки,

Правду скажу: мені світло в свій час обіцяли незгасне,

Вічне, якщо б оддала я дівоцтво жагучому Фебу.

Вже наперед насолоду смакуючи, прагне дарами

Звабити серце моє: „Вибирай, — намовляє, — що хочеш,

Дівчино кумська, й відмови не знатимеш!“ Я ж на піщаний

Пагорб кивнувши: „Хай стільки своїх уродин одсвяткую,

Скільки піщинок тут є“. Та одне я до того прохання

Поспіхом не додала: щоб лишатися вік молодою.

/140/ Він же мені й довголіття давав, і нев’янучу вроду,

Тільки б свого домогтись. Його дар відкидаю рішуче

І незаміжня живу. А тим часом пора благодатна

Хутко спливла. Надійшла, шкутильгаючи, немічна старість, —

Довго хирітиму в ній! За плечима — вже сьоме століття;

Щоб дорівняти піщинкам, однак, ще зустрінути мушу

Жниво трьохсоте й трьохсотий побачити збір винограду.

Прийде ще час, і мене зі ставної мізерною зробить

Ряд моїх днів незліченних. Підточене старістю тіло

Стане цілком незначним. І ніхто не повірить, що в мене

/150/ Міг закохатися бог. Призабуде й сам Феб, очевидно,

Ким я для