Публій Овідій Назон - Метаморфози

Не забрела ще туди ні одна круторога теличка,

Ні пелехата коза, ні спокійна вівця там не паслась,

На медоносні квітки не сідала бджола-трудівниця.

Там не сплітали святкових вінків, і ніхто ще ніколи

/930/ В руку серпа там не брав. У тім закуті тихім я перший

Сів на травицю м'яку, й, поки сіті намоклі сушились,

Рибок почав рахувать, розкладаючи їх по порядку

На моріжок — тих, що випадок їх запровадив у сіті,

Й тих, що самі на зрадливий гачок, легковірні, впіймались.

Раптом — нечувана річ! — та хіба потребую брехати? —

Здобич моя, лиш торкнулась трави, почала ворушитись.

Перевертається з боку на бік на землі, мов на хвилі.

Поки, немов очманілий, сиджу, — весь улов мій додому,

В море чкурнув, свого пана — рибалку — покинув, і берег.

/940/ Я сторопів, розгубивсь і ніяк розгадати не можу,

Чи якийсь бог те вчинив, чи трави живодайної соки.

„Що б то за соки були в тій траві?“ — сам себе запитавши,

Пару стеблинок зірвав і, зірвавши, торкнувся їх зубом.

Щойно потрапила в горло моє невідомого соку,

Може, краплина якась, — а вже трепет пойняв мене дивний,

Вже потягло мене в іншу, чужу для людини, природу —

Щось наче гнало мене до води… „Прощавай, суходоле!“ —

Мовив і в цю ж таки мить у глибини пірнув темно-сині.

Жителі моря, прийнявши мене, як свого вшанували.

/950/ Щоб увільнили мене від людської знищимості, просять

І Океана, і Тетіс. Вони й очищають пришельця:

Дев'ять разів очищальні слова повторяю за ними,

Потім під сотню річок мені кажуть підставити груди.

Й тут, відусіль поспливавшись, немов у весняне повіддя,

На мою голову враз гомінкі пролилися потоки.

Стільки й можу тобі розповісти цікавого; стільки

В пам’яті є; що було, окрім того, — чуття не сприймало.

Щойно вернулось воно, — вже до себе, на жаль, не прийшов я;

Іншим-бо став я, ніж був дотепер, — і тілом, і духом.

/960/ Першою бороду цю зеленаву тоді я помітив,

Далі й гриву оту, що волочиться, довга, по морю;

Плечі могутні побачив тоді, й лазуровії руки,

Й ноги, що стали хвостом, як у риби, плавцями порослим.

Краще б, одначе, не бути таким, і не знатись з богами,

Й богом самому не буть — лиш би ти прихилилась до мене!»

Поки таке говорив, поки ще щось хотів говорити,

Скілла від нього втекла. Розгнівившись погордою діви,

Він до Титана дочки — до Кірки{603} в печеру подався.

Книга чотирнадцята

Ось уже й Етну-гору, що гігантів тіла привалила,

Й диких циклопів поля, що ні плуга, ні борон не знали,

Де не ступали воли під ярмом, обробляючи землю,

Гнівний Евбеєць{604} лишив, розколиханих вод шанувальник.

Потім він Занклу минув, протилежні до Регія{605} вежі;

Далі — протоку, грозу кораблів, між двома берегами,

Що від землі сицилійської край одділяє Авсонський.

Звідти, рукою могутньою спінивши море Тірренське,

Главк до горбів трав’янистих доплив і в печеру до Кірки,

/10/ Сонця дочки, увійшов, перевтілених звірів оселю.

Щойно її привітав і від неї вітання прийнявши, —

«Бога, богине, молю, порятуй! Ти єдина, — промовив, —

Можеш цю пристрасть мою — якщо ласка твоя — пригасити.

Що то за сила в траві, того знати ніхто, Титанідо,

Краще не може, ніж я, трав’яним перевтілений соком!

Щоб не ховати від тебе, однак, свого шалу причини, —

На італійському березі, проти Мессанських укріплень

Скіллу я вгледів якось. Переказувать сором, богине,

Як я принижувавсь, як умовляв, заслуживши… погорду.

/20/ Ти ж, коли влада якась є в піснях заклинальних, — до пісні

Губи святі розтули; а коли мають дію сильнішу

Трави, — звернися до трав, підшукай незрадливу, надійну.

Не лікування потрібне мені, не загоєння рани, —

Ні, хай триває мій жар, тільки ним хай перейметься Скілла!»

Ну а богиня, — ніхто не спалахував серцем так часто

Серед жінок, як вона; чи в самій приховалась причина

Палу того, чи в Венері, бо ж батько, було, її видав{606}, —

Главкові мовить таке: «Домагатись тієї, що втіхи

Прагне сама, що й однако розпалена, — все-таки краще.

/30/ Вірю, ти гідний, щоб, не набиваючись, бути жаданим;

Тільки надію подай — і жаданим, повір мені, будеш!

А щодо вроди, то нею, без сумніву, можеш пишатись:

Я от, скажім, і богиня, й дочка променистого Сонця,

Я, що могутністю трав і пісень заклинальних могутня,

Хочу піддатись тобі! Погордуй гордівницею; скромній

Тим же сплати — й з обома розквитаєшся вчинком єдиним».

Главк же спокусниці: «В морі скоріше дерева ростимуть,

А верхогір'я стрімкі позатягує водорость мокра,

Ніж, поки Скілла жива, я тягтись перестав би до неї!»

/40/ Кірку взяла тоді злість. Не в силах помститись на ньому —

Главка ж любила-таки! — завзялася на ту, якій щойно

Він перевагу віддав. Затаївши зневажену пристрасть,

Зараз же, соком налиті страшним, розтирає відьомські

Трави й, мішаючи їх, заклинання Гекатині шепче.

Ось, голубою накидкою вкрившись, вона виступає

З-поміж улесливих звірів своїх ізсередини двору.

В Регій верстаючи шлях, у місто, що проти занклейських

Скель, незабаром торкнулася хвиль неспокійного моря.

Мов по твердому піску побережному, так вона легко

/50/ Синяву моря глибінь перебігла сухою ногою.

Тиха та скромна була під навислою скелею заводь —

Скілли улюблений схов. Од запеклості неба і моря

Німфа тікала туди,