Публій Овідій Назон - Метаморфози

Та не одні тільки втіхи пусті та буденні дарунки

Ждуть, Галатеє, тебе — є тут лані, є зайці й козулі;

Зняв я з верхів'я стрімкого гніздо, маю голубів пару —

Їх підшукав я тобі: буде милій забава — подумав.

Схожі, мов крапля води, — було б легко тобі помилитись.

На верхогір'ях якось ведмедиці кошлатої діток

Я підібрав і радів: збережу-но їх для Галатеї!

Годі ж цуратись мене! З лазурового випірни моря!

О Галатеє, прийди! Не відкинь моїх щирих дарунків!

/840/ Знаю обличчя своє: на текучій воді нещодавно

Я спостеріг себе, й був задоволений тим, що побачив.

Глянь, який велетень я! Сам Юпітер на небі не більший

Тілом від мене, — чував я од вас, що якийсь там Юпітер

Начебто правити мав. Одтіняючи мужнє обличчя,

Аж до плечей, наче гай, моє буйне спадає волосся.

Хай не вражає тебе, що на тілі моєму щетина

Їжиться, темна й густа: чи любили б ми схили безлісі?

Що б то за кінь був, якби не росла йому грива на шиї?

Пір'я вкриває птахів, а вівцю прихорошує вовна.

/850/ Мужа красить борода й наїжачений заріст на тілі.

Серед чола — в мене око єдине, на щит величезний

Схоже, ну й що? А хіба з неосяжного неба велике

Сонце не бачить довкіл усього? Чи воно не єдине?

Зваж і на те, що мій батько-володар у вашому морі;

Свекром він буде тобі. Змилостивсь наді мною нарешті,

Вислухай просьби того, хто твоїй лише кориться владі!

Що мені небо й Етер, що Юпітер якийсь із громами?

Перед тобою тремчу, бо твій гнів — над усі блискавиці.

Легше я зніс би погорду твою, якби разом зі мною

/860/ Ти погордила всіма. Та чому, відштовхнувши Циклопа,

Любиш Акіда? Чим гірші обійми мої, ніж Акіда?

Хай і собою милується він, і тобі буде милий, —

Хоч і болить мені те. Але, — хай-но мені навинеться, —

Зразу відчує, що в тілі такому є й міць відповідна!

Нутрощі вирву живцем, по полях порозкидую кусні

Й по твоїх водах — отак і з'єднаєшся з ним, Нереїдо!

Весь я горю, потривожений жар палахтить іще дужче,

Наче б у грудях своїх із усім її полум’ям разом

Етну вогненну ношу, — та тебе, Галатеє, не проймеш!“

/870/ Марно наплакавшись так, — я за ним оддалік поглядала, —

Раптом підвівсь і, мов бик у якого забрали телицю,

Люто метатись почав, — по яругах, по горах гасає.

Врешті й на нас, що такої біди не чекали, зненацька,

Дикий, набрів. „Ото знахідка! — рикнув. — Цим разом востаннє —

Вже я подбаю про те! — пригортаєтесь так, голуб’ята!“

Лиш роз'ярілий Циклоп на голос такий страхітливий

Міг спромогтись. Навіть Етна-гора сколихнулась од нього.

Я, перелякана, в воду пірнула — були ми край моря;

Ну а сіметський юнак{602}, побережжям пустившись тікати, —

/880/ „О Галатеє, — кричить, — порятуй! У біді свого сина

Не покидайте, батьки! Приховайте в своїх володіннях!“

Та здоганяє Циклоп. Одлупивши мало не півскелі,

З маху в Акіда жбурнув. І хоча нещасливця той камінь

Тільки краєчком сягнув, — усього привалив ним Акіда.

Все я зробила тоді, що могла, на що дозвіл дала нам

Доля, щоб милий прибравсь у могутливу дідову силу.

Кров полилася багряна струмком із-під брили, та згодом

Барву червону почав той струмок поступово втрачати.

Ось він такий, як бува повесні після першої зливи;

/890/ Ось — мерехтить, мов сльоза. Розпадається брила на кусні,

Вже й очерет, із розщілин проглянувши, пнеться до сонця;

З отвору скелі вже струмінь ударив дзвінкий, повносилий.

Раптом — о чудо! — з води піднімається до половини

Красень-юнак, і лозина гнучка вповива йому роги.

Він, якби нижчий на зріст та якби не лице лазурове, —

Вилитий був би Акід. А проте мій Акід таки справді

Перетворивсь на ріку, що й тепер те ім’я має давнє».

Змовкла, скінчивши на тім, Галатея, і знов нереїди

Ніжаться порізно всі, на спокійній гойдаючись хвилі.

/900/ Скілла вернулась, однак. Не наважившись в море відкрите

З ними плисти, то по вогкім піску без одежі блукає,

То, натомившись, у заводі тихій, якщо по дорозі

Знайде таку, в неглибокій воді прохолоджує тіло.

Раптом, збиваючи піну, новий глибодонного моря

Житель, що постать недавно змінив в Антедоні Евбейській,

Главк появивсь — і завмер від бажання, побачивши діву.

Поки ще думає він зупинити втікачку словами,

Поти кричить їй услід. Але Скілла, окрилена страхом,

До стрімчака, що край моря підноситься, духом добігла.

/910/ Шпилем у небо зметнувся, затінений знизу лісами,

Той одинокий стрімчак, нависаючи грізно над морем.

Там, досягнувши безпечного місця, вагається німфа,

Що це — потвора чи бог? Незвичайній дивується барві,

Гриві, що в’ється по плечах йому, покриваючи й спину;

З подивом бачить: у нього ще й хвіст, як у риби в'юнкої.

Главк її сумнів одчув і, на скелю сусідню опершись, —

«Ні, не потвору, не звіра-напасника бачиш, красуне, —

Бог я, — промовив, — морський. Тут, під водами, ні Атаманта

Син, Палемон, ні Трітон, ні Протей не значніші од мене;

/920/ Смертним, одначе, я був. Але навіть тоді, пам'ятаю,

Вабило море мене, тільки ним я був зайнятий завжди.

То було сіті тягнув, що затягують риб цілі зграї,

То над водою, тримаючи вудку, сидів терпеливо.

Є до зеленого лугу прилегле вузьке побережжя;

Морем один його край облямовано, другий